Лівія з роду Воранор. Розділ 19. Закривавлений дзьоб

 18. Карнеол

19. Закривавлений дзьоб

Години минали неймовірно повільно. Лів починало здаватися, ніби час взагалі зупинився, і ні завтра, ні післязавтра вже ніколи не настане. Вона посміювалася сама над собою за такі думки і сама собі нагадувала, що, незважаючи на хронологічні ілюзії, до повернення Андре залишалося вже на одну ніч менше. Лів не знала, чим себе зайняти. Блукаючи вітальнею, вона кидала погляди на скрипку, яка лежала на одній із полиць книжкової шафи. Але грати не мала ні найменшого бажання. Алессіо вона залишила в саду, видавши йому півлітрову пластикову пляшку крові з холодильника. Увімкнула телевізор. Музичний канал — не те,  спортивний – синхронне плавання – Лів подобався цей вид спорту. Вона завмерла перед екраном. Але виступ дівчат у червоно-чорних купальниках швидко закінчився. Довелося знову перемикати канал.
«Найсвіжіші новини зі світу моди», — медовим голосом оголосила платинова блондинка в зеленій блузці з глибоким вирізом.
На екрані замиготіли дівчата, всі як одна зі скам'янілими обличчями, у строкатому вбранні дивного вигляду. Голос за кадром повідомив, що це дебютна колекція молодого японського дизайнера.

«Сподіваюся, Кіро залишиться вірним старій добрій італійській класиці, — подумала Лів. — Звичайно, кожен прагне вразити всіх своєю креативністю, але, ох, ну як можна носити, наприклад, цю оковиїдаюче лимонну спідницю у формі...  Дуже важко сказати, в якій формі. То опуклий ромб, чи що? Ні, я за чіткість ліній, хороший крій і натуральні тканини. А ці творіння нехай залишаються поп-дівам із музичного каналу. Може, хоч їдкі кольори змусять звернути на них увагу».
Наступний канал і — неймовірний успіх! Чорно-білий запис виступу Філіпа Хіршхорна. Лів любила цього скрипаля. Вона відступила на пару кроків від екрану і опустилася на килим. Дивана, чи інших меблів у кімнаті не було. Вампірська пара не дуже їх потребувала, а гості заїжджали нечасто. Тож у вітальні були тільки велика книжкова шафа, яка простяглася вздовж усієї північної стіни, малайзійський килим ручної роботи та телевізор південній стіні.
«Ні, грає не вона», — почула Лів думки Алессіо.

Якби не це, жінка навіть не помітила б його появи.
— Вибач, я почув музику, — він ніяково переминався з ноги на ногу у дверях, — думав, це ти граєш.
— Не я, як бачиш. Але, якщо хочеш, залишайся, послухаємо разом, — вона кивнула на вільний простір килима.
Хлопець секунду вагався, але потім підійшов до неї і розтягнувся поряд на мальовничому творінні малайзійських жінок. На екран він так і не глянув, його погляд поринув у стелю.

— Це Філіп Хіршхорн, — проінформувала Лів, — людина, яка була одним із найвідоміших скрипалів у Східній Європі наприкінці минулого століття.

— Ти теж могла б стати найвідомішим скрипалем, точніше, скрипачкою, — Алессіо перекинувся на живіт і сперся на лікті, щоб зазирнути Лів у вічі.
— Це мені ні до чого, — ліниво відповіла вона. — Я граю, бо мені це потрібно, а не для того, щоби створювати шоу. Я не записую свою музику, жодна з моїх мелодій ніколи не прозвучить двічі, тому що кожна з них неповторна, як і сам момент, коли вона створюється.
— Але, якщо це вже твій принцип, ти могла б і на концертах не повторюватися. Розумію, тобі байдуже до багатства та слави. Перше в тебе і так уже є, а щодо другого... Думаю, ти викликаєш захват скрізь, де тільки з'являєшся, однією своєю присутністю. І навряд хтось із тих, із ким ти будь-коли бачилася, може тебе забути.
«Звичайно, — посміхнулася подумки Лів. — Підкупляти зовнішністю, голосом і навіть запахом — це те, чим наділений кожен з вампірів».
— Але ти могла б поділитися своїм талантом, — натхненно продовжував хлопець. — Ти ж слухаєш музику людей, чому б їм не слухати твою?
— М-м-м... Може, тому, що я не людина, — Лів не приховувала роздратування. — Мені не можна ставати публічною особистістю. Гаразд, років п'ятдесят-шістдесят я зможу виступати, імітуючи за допомогою важкого гриму поступове старіння. Ну, а далі? Влаштувати фальшивий похорон, обстригти і перефарбувати волосся, залягти на дно?
— Чому б і ні? — зі щирою усмішкою припустив Алессіо.
— Тому що ні! — голос жінки став подібним до звіриного рику.
«Він знущається, чи справді не розуміє?»
Тим часом музика Хіршхорна змінилася неприємним галасом реклами. Це дало Лів привід підвестися, відірвавшись від пильного погляду юного порадника, і зайнятися справами, набагато важливішими — пошуками пульта.
Алессіо ковзнув поглядом по її фігурі. Лів була одягнена в білий халат-кімоно до колін. Він уявив, як легко одним рухом позбавити її цього одягу і...
Вампірша різко розвернулась і кинула на нього спопеляючий погляд.
«Ти ідіот!» — дорікнув собі Алессіо.

В очах Лів читалося: «Цілком згодна».
— Я, мабуть, піду, — ніяково промямлив хлопець. — Не варто залишати територію без нагляду.
— Так, не варто, — схвалила його рішення Лів.
Алессіо пішов. Жінка вимкнула телевізор, оглянула вітальню, немов шукаючи щось, що могло б зайняти її руки та думки. Варіантів, крім телевізора, залишалося не так багато: скрипка та книги. Вона підійшла до книжкової шафи. Полиці з горіхового дерева кріпилися до різьблених бокових стінок з дуба. Колись цю шафу зробив для них Джузеппе. Погляд Лів ковзав по корінцях книг, але їх усі вона давно вже перечитала, а робити це повторно не мала жодного бажання.

Насправді була одна книга, сторінки якої Лів любила гортати знову і знову — «Казки братів Грімм». Вона обережно взяла її з високої полиці й сіла, схрестивши ноги, на підлозі. Це було видання 1890 року. Єдине матеріальне нагадування про дитинство. Лів не возила з собою іграшки, тільки скрипку, дещо найулюбленіше з одягу та «Казки». Андре, який при кожному переїзді безжально відбраковував все зайве з її багажу, проти книги ніколи не заперечував. Його теж неодмінно супроводжували кілька важких томів і ще з десяток сувоїв у футлярах.

Кожна казка починалася ілюстраціями на всю сторінку. Вони були кольоровими, але не дуже яскравими, в пастельних тонах. Ось малюки Гензель і Гретель, вони зачаровано дивляться на спокусливий будиночок з солодощів. Принцеса в зачарованому замку, який поріс білою шипшиною. Дивакуватий музикант зі скрипкою в руках, біля якого в'ється вовк і просить навчити його грати. Вовк біля будиночка сімох козенят. Червона шапочка з вовком.
— Чи не забагато вовків? — запитала Лів у порожньої кімнати. — Мабуть, це відображення страху перед перевертнями. Самі ж вовки на людей не нападають, якщо це не самооборона, чума чи голод, який доводить до божевілля. Але навряд чи вовки так уже часто голодували в густих лісах Німеччини.

У всіх цих казках зло неодмінно каралося. І найчастіше — шляхом фізичного знищення: Гретель спалила стару-людоїдку в печі, вовка розрубали дроворуби, звільнивши Червону шапочку та й бабусю... Щоправда, це в пізніших редакціях. У книзі Лів вовк налив кров убитої бабусі в чашку, мов сироп, а коли прийшла Червона шапочка, запропонував їй випити її. Потім і сама Червона шапочка була з'їдена. І жодного покарання для головного лиходія.
«Випити кров... — знову перечитала Лів. — Потім він затягує дівчинку (чи дівчину?) у ліжко, а далі, після милої розмови про великі вуха, очі, зуби, з'їдає її... Чи тільки кусає? Може в цьому випадку вовк навіть не перевертень, а вампір? Ні, люба, ти забагато хочеш побачити між рядками, — вона знову глянула на картинку. — Сказано тобі — вовк. Просто уособлення зла як такого, а не вампіра зокрема. Гаразд, але якщо брати за великим рахунком, — жінка закрила книгу і піднялася, щоб поставити її на місце, — всі кривдники отримують по заслугах. І з Артуром слід вчинити згідно з давніми сюжетами. Тільки де ж таке написано, щоб вбивати власного брата, в ім'я чого б там не було? — Лів сперлася спиною на шафу, ніби шукала в ній відповіді та підтримки. — Якби тільки був якийсь інший спосіб... Якби його можна було змінити... Але як? І Артур... він, немов будинок із прогнилими балками, легше знести, ніж відремонтувати».

Про все це неможливо було не думати. І Лів знала, що їй не врятуватися від власних думок, навіть якщо вона знову ввімкне телевізор або візьме якусь книгу. Якщо й у дитячих казках їй бачаться паралелі з історією брата... Від цього не сховатися. Лів вирішила, що й більше не заглушатиме чимось ззовні внутрішній потік. Навпаки, їй захотілося бездоганної тиші, щоби можна було спокійно подумати. Можливо, той внутрішній голос, який іноді нашіптує такі корисні речі (шкода, що до нього, як правило, не прислухаєшся), і цього разу підкаже мудре рішення. Наприклад, як знищити Артура так, щоби при цьому не постраждав ніхто інший. За Андре вона не боялася, щодо себе самої у неї були певні побоювання, а от ті, хто допомагатиме їм, ще зовсім невинні новонавернені охоронці, опиняться під серйозною загрозою. Адже вдвох Артура не здолати, йому, звичайно, далеко до Андре, та він теж дуже сильний. До того ж, якщо він якимось чином дізнається про плани сестри, або просто у нього будуть найменші побоювання щодо власної безпеки, може розшукати якогось чаклуна, відьму чи людей, які практикують магію, випити їхню кров, тим самим зміцнивши себе їх силою.

Лів піднялася до кімнати без вікон. Вона не була в ній до того, як Андре повів її туди розвивати сприйнятливість до чужих думок. Приміщення, в якому зовсім не було світла, та ще й із чорним килимом не викликало в неї жодних приємних відчуттів. Але, коли вона знову переступила поріг цього чорного куба, щільно прикрила двері і лягла на килим, то відчула, як її покидає напруга. Лів вдивлялася в темряву перед собою, хаос думок у неї в голові поступово заспокоювався і перетворювався на подобу злагодженого танцю. Пригадався рядок з пісні Джонні Кеша: «I see a darkness». Пісня трохи покрутилася в голові і поступилася місцем уривкам спогадів.

Артур в ніч його останнього дня народження. Енжі, маленька, заспана з розтріпаним волоссям. Андре, обличчя якого щоразу зводило від напруги, коли Лів згадувала ім'я її брата. Алессіо, прекрасний, юний Алессіо. Червона шапочка п'є бабусину кров з чашки. Артур.

«Немає в мене жодних почуттів ні до Артура, ні до Алессіо. У мене немає почуттів», — Лів заплющила очі. Знову калейдоскоп образів, але тепер вже не спогадів, поплив перед ними. Якби вона знала, що таке спати, то могла б назвати їх короткочасними снами. Спочатку Місяць за кілька хвилин змінив свою форму з серповидної на круглу, потім жінка побачила пляж, весь мерехтливий вогняними халцедонами в сонячному світлі. Вони сяяли так яскраво, що їй інстинктивно захотілося заплющити очі, але вони й так були закриті. Каміння змінилося новими кадрами — чорнильно-чорний ворон змахував величезними крилами, набираючи висоту. Його очі палали червоним. З дзьоба крапала кров. Там, де багряні краплі падали на землю, трава вигорала, лишаючи по собі тільки темні земляні діри. Лів стало моторошно від цієї картини, але вона не могла зупинити або змінити її. Ворон злітав усе вище і вище, поки не загубився десь у хмарах. Лів абсолютно чітко бачила, що вони були білими, як вата, і формою нагадували милих слоників. Але, як тільки птах досяг їх, вони почали темніти, розростатися, доки не затягли мороком все небо. Десь вдалині почав гуркотіти грім. Лів спробувала розплющити очі, але нічого в неї не вийшло, повіки ніби склеїлися між собою. Гуркіт грому наближався, вогняний батіг блискавки розрізав чорноту неба. Ворон знову з'явився в полі зору. Важко було розібрати, куди він летів, усе довкола здавалося однаково сіро-чорним. Несподівано перед птахом з'явився стрімкий кам'яний виступ, і ворон приземлився на нього. Він почав безтурботно чистити пір'я, наче гроза його анітрохи не турбувала. Але в тих місцях, де дзьоб торкався пташиного тіла, виступала кров. І незабаром Лів зрозуміла, що ворон клює сам себе. Спочатку тільки до крові, потім все сильніше і сильніше, поки дзьоб не почав виривати шматочки м'яса. Лів хотілося скрикнути, але голос, як і очі, не підкорявся їй. Грім пролунав черговим гуркотом, блискавка ще раз осяяла небо. І почався дощ. Кривавий дощ. Замість кришталевих крапельок води на землю полетіли важкі густі краплі крові.

Очі Лів розкрилися, вона ніби випала з цього страшного світу. Тиша кімнати більше не заспокоювала, а тиснула на барабанні перетинки.
«Це я, – з жахом подумала вона. — Ворон, який клює своє тіло — це я, яка надумала вбити свого брата».

20. Зілля