Лівія з роду Воранор. Розділ 1. Повернення вигнанця

1. Повернення вигнанця

Втеча від власного чоловіка, хай і лише на одну ніч, стала для Лів справжньою авантюрою. Що зробить Андре завтра вранці? Замкне її у підвалі й більше ніколи звідти не випускатиме? Чи змусить ходити в чорній паранджі все подальше — нескінченно довге — вампірське життя? Ні, ні, звісно ж, ні. Хоча б тому, що в їхній віллі на узбережжі Середземного моря немає підвалу. Та й краса дружини — один з інструментів, завдяки яким Андре з такою легкістю досягає своїх бізнес-цілей. У будь-якому разі, Лів мусила ризикнути. Чоловік нізащо не відпустив би її на зустріч із братом-вигнанцем. А вона прагнула побачити Артура, хоч би чого це їй вартувало.

Лів стежила поглядом за рухом стрілки по циферблату. Шість хвилин до півночі. Триста шістдесят секунд. Триста шістдесят маленьких, ледь помітних кроків часу. Вона чекала спокійно, не виказуючи жодних ознак нетерпіння. Потім відвела погляд від годинника, підійшла до вікна і глянула на небо. Там уже сяяла у всій повноті своєї форми королева ночі. Лів усміхнулася куточками губ, вітаючи її, а потім знову подивилася на годинник. Залишалося менше трьох хвилин.

Вампірка попрямувала в протилежну частину кімнати до величезного дзеркала в темній срібній рамі. Як і все в цьому будинку, воно було залишком колишньої розкоші маєтку роду Воранор. Зустрівшись поглядом із відображенням, знову усміхнулася — цього разу ширше і природніше. Відкинула рукою на спину важкі пасма каштанового волосся і придивилася уважніше до свого обличчя. У місячному сяйві воно здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. Темно-фіолетова сукня обтікала струнку фігуру і спускалася легкими хвилями трохи нижче колін. Тканина дарувала приємну прохолоду в надміру нагрітій за день кімнаті. Бабусин будинок був старим, кам’яним, у ньому давно ніхто не жив, тож ніяких кондиціонерів, та й взагалі електрики, тут не було. Лів залишалося тільки ловити свіжі потоки нічного повітря з відчиненого вікна та радіти вдалому вибору сукні.

«Твої давні слова про те, який сильний між нами зв'язок, про нашу єдність, про неможливість повноцінного існування одне без одного... Не знаю, навіщо я згадую зараз усе це. Може, просто під впливом такого затяжного очікування. Ні, якщо ти не з'явишся, я, звичайно ж, переживу. Повернуся додому і житиму, як раніше. За винятком одного — моя і без того примарна надія, яка ледве жевріла весь цей час, згасне остаточно й безповоротно. І знаєш що? Я не буду більше за неї хапатися. Поховаю, як годиться, з усіма почестями, прямо тут, у будинку нашого дитинства. Нехай спить своїм останнім сном. Можливо, мені так буде навіть краще. Спокійніше — так точно. Ти хоч уявляєш собі, як я чекала на тебе? Намагалася забувати, але ні, не могла, не могла забути, не могла не думати про тебе». Шквал емоцій вирував усередині, але на обличчі у дзеркалі не здригнувся жоден м'яз.

Внутрішній монолог скінчився. Залишалася одна хвилина. Лів більше не дивилася на годинник, але продовжувала подумки відраховувати секунди.

І ось стрілки зійшлися на цифрі дванадцять і ледь чутно клацнули. Вікно відчинилося, старі темні гардини затріпотіли, здіймаючи клуби пилу, і в кімнаті з'явився гість. В одну мить Лів опинилася поруч із ним.

— Ну привіт, брате, — вона зазирнула в його вугільно-чорні, як у неї самої, очі. — З Днем народження!

— Сестро... — полегшено зітхнув він і притиснув її до себе. — Я боявся, ти забудеш.

— Забуду? — з докором перепитала вона, вивільнившись з обіймів. — Я ніколи не розлучалася з твоєю запискою.

Лів клацнула масивним золотим браслетом на лівій руці, і з таємної схованки в ньому висунувся маленький паперовий рулон. Артур витягнув його і розгорнув. На крихітному пожовклому клаптику чорнилом було написано: «Дочекайся мене. У бабусиному будинку — домі нашого дитинства. Через сто п'ять років, у першу секунду дня мого народження. Артур».

— О, люба, це так зворушливо, — з глузливою посмішкою вимовив він, приклавши записку до серця.

Сердито насупивши брови, Лів стиснула губи, але вже за мить показала братові кінчик язика і розсміялася.

— Ти не уявляєш, чого мені вартувало вирватися, — Лів стиснула руку брата.

— Не уявляю. Але я дуже радий, чуєш?! Я просто шалено радий, що ти тут! — Артур підхопив сестру на руки і закружляв кімнатою.

Лів залилася дзвінким сміхом.

— Як у дитинстві!

Він опустив її на підлогу біля дзеркала. Два неймовірно схожих відображення з'явилися в ньому: бліді обличчя в обрамленні каштанового волосся, абсолютно ідентичний розліт брів, чітко промальовані вилиці й тонкі носи. Єдиною значною відмінністю були губи: дуже вузькі, майже безбарвні в Артура, і повні, підкреслені помадою сливового відтінку, у Лів.

— Нам час на бал, сестричко, — схилившись до її вуха, прошепотів Артур. — Північ — це час, коли попелюшки тікають, а вампіри з'являються.

— З якого приводу бал? — запитала Лів, пригладивши лацкани його смокінга.

— З нагоди мого Дня народження, звичайно ж! — самовдоволено заявив Артур.

— А все ж? — допитувалася Лів. — Чергова благодійна акція? Чиєсь весілля?

— Скоро побачиш.

Двадцять хвилин в автомобілі — і вони опинилися біля розкішного будинку в мавританському стилі. Лів подумки відзначила відсутність охорони, що здалося їй дивним. Їхню з чоловіком віллу охороняли двадцять чотири години на добу.

Серед гостей вони з'явилися непомітно, немов були присутні там весь вечір. Безліч запахів: парфуми, дезодоранти, засоби для укладки волосся — змішуючись в один, створювали малоприємну суміш ароматів для загостреного вампірського нюху. Тільки легкий вітерець час від часу розганяв усе це потоками свіжого нічного повітря. Лів не випускала руку брата; вона все ще боялася, що Артур знову зникне, що все це — тільки її фантазія, яка може будь-якої миті луснути й розсіятися, наче мильна бульбашка.

Танець завершився, і до них підійшов високий сивочолий чоловік із келихом вина. Волосся відстовбурчувало йому вуха і великими сріблястими хвилями спадало майже до плечей. На ньому не було піджака, натомість щось схоже на сюртук кінця ХІХ століття з темно-сірої саржі, який, утім, виглядав абсолютно новим. — Гере Артуре, насмілюся припустити, це і є ваша чарівна сестра? — дуже приємним, добре поставленим голосом поцікавився він.

Зазвичай людські голоси дратували Лів.

— Як Ви здогадалися, гере Ваєрмане? — спробував розіграти здивування Артур. Але вийшло воно, звісно ж, жартівливим. Кожен, хто бачив їх із Лів разом, міг без найменших сумнівів винести вердикт про близьку спорідненість.

— Артуре, ти влаштував просто грандіозне свято! — поруч з'явився ще один чоловік. Він виглядав удвічі молодшим за першого, але теж був людиною.

З легкою тінню розчарування Лів відчула, що в саду були присутні самі лише люди. Вона намагалася не засмучуватися через це, адже їй рідко вдавалося вирватися кудись із подружнього гніздечка. До того ж усі виглядали чарівно, грав чудовий оркестр, у якому провідна партія належала скрипці. Лів обожнювала звуки скрипки. Але найголовніше — вона нарешті зустрілася з братом, якого не бачила з дитячих літ.

Гер Ваєрман тим часом уже розчинився в натовпі. А той молодший чоловік представився Володимиром, «найкращим другом» Артура. Лів лише посміхнулася у відповідь на цю сміливу заяву — їй не вірилося, що людина могла бути найкращим другом вампіра. Вона відмовила запрошенню на наступний танець, пославшись на те, що обіцяла його імениннику.

Зазвучала неймовірної краси мелодія, головною окрасою якої став незрівнянний тенор гера Ваєрмана. Лів із подивом глянула на брата.

— Невже, сестричко, тебе вразив цей смертний? — примруживши очі, запитав він.

Вона не відповіла. Лише обернулася в бік оркестру і, немов заворожена, простояла так до завершення пісні. Уперше людина викликала в Лів почуття глибокого захоплення. «Ти не можеш опиратися цьому, — шепнув їй тихий внутрішній голос, — любов до них у тебе в крові».

Лів і Артур належали до давнього вампірського роду Воранор. У всі часи він був відомий тим, що його представники ніколи не вбивали людей, а тих, що проживали на їхніх землях, ще й оберігали від зовнішніх загроз. От тільки доба великих землеволодінь для вампірів Воранор давно минула. Від колишнього багатства залишився лише старий бабусин маєток в Альпах. Артур завжди мріяв жити так само розкішно, як колись його предки. Дивна річ, але нікого з них у живих уже не було. Залишилися тільки сімейні перекази, з яких можна було зрозуміти, що Воранори завжди вирізнялися хистом уплутуватися в який-небудь ідеологічний конфлікт з іншими вампірами, розлютити відьом або накликати на себе немилість вервольфів. Так і вийшло, що Лів та Артур залишилися останніми представниками роду.

— Гер Ваєрман — оперний співак родом із Німеччини, — сказав Артур, коли музика стихла. — Ми познайомилися, коли я був у Римі, в одного мого приятеля. До речі, ти зрозуміла, з якого приводу бал?

— Просто раніше ти відвідував подібні заходи лише з метою знайти собі на ніч милу дівчину, — сказала сестра на своє виправдання. — Казав, що тільки цим бали й корисні, і глибоко зневажав їх організаторів та всіх без винятку присутніх.

— Будь-яка точка зору може змінитися. Хіба ти сама не переконалася в цьому щойно?

— І скільки ж тобі років, імениннику? — не бажаючи обговорювати раптову появу в неї теплих почуттів до людини, Лів змінила тему.

— Для всіх присутніх — тридцять, — відповів брат. — Ювілей.

— А для нас із тобою?

— А для нас із тобою це не має жодного значення.

Продовженню їхньої розмови завадив черговий смертний, який бажав познайомитися із супутницею іменинника. Потім ще один, і ще… Розмова Артура з гостями перервалася зміною ліричної мелодії на скандинавський рок. Усі погляди спрямувалися на сцену. Дівчина з волоссям аквамаринового відтінку співала про сім'ю, вбиту у власному домі. Лів глянула на брата. Так, ця пісня була про їхніх батьків, яких убили вампіри-найманці. Андре, теперішній чоловік Лів, знайшов убивць і знищив їх. Причиною тому були його давні дружні зв'язки з Воранорами. Андре забрав Лів, яка тоді була ще дитиною, у свій дім. Артур був проти й хотів сам ростити сестру. Натомість Андре наказав йому зникнути не менше ніж на сотню років. Лів підслухала тоді їхню розмову. І страшенно розлютилася на свого майбутнього чоловіка. У сльозах вона прибігла до брата, просила забрати її із собою і відвезти далеко-далеко. Артур запевнив маленьку сестричку в щирості любові Андре, нагадав, що саме йому варто дякувати за смерть тих, хто позбавив життя їхніх батьків. Він одягнув їй на руку браслет, хоч той і був ще занадто великим для тоненької дитячої руки, і показав таємний отвір, у якому зберігалася записка. Після цього йому довелося покинути рідну Італію.

І ось пісня завершилася. На кілька секунд у саду зависла абсолютна тиша. Ніхто навіть не ворушився — усі ще перебували під сильним враженням. Гучні оплески Артура розрізали цю загуслу тишу, слідом за ним зааплодували й усі присутні. Лів знала, що вони з братом згадували одну й ту ж ніч, але не могла знати, як сильно відрізняються їхні спогади. Вони не сказали одне одному ні слова, тільки обмінялися поглядами. Артур притис сестру міцніше до себе. Гості продовжили веселитися, оркестр знову заграв щось класичне.

— Хотів би я обіцяти, що ніколи більше тебе не покину, — прошепотів Артур. — Та ми обоє знаємо — це неможливо. Але в тебе є той, хто завжди буде з тобою.

— Так, і це слово «завжди» лякає найбільше, — Лів відсторонилася і сумно посміхнулася братові. — Та, знаєш, цілком можливо, він просто вб'є мене, коли я повернуся.

— Ти так і не розповіла мені, як тобі вдалося вирватися?

— Підкупила нічну зміну охоронців. Це було непросто — вони бережуть собачу вірність своєму господареві. Довелося дістати рецепт гіпнотичного напою. Якщо дати випити таке комусь, можна потім змусити що завгодно зробити. Навіть якщо це вампір. Щоправда, якби вони були такими ж сильними, як Андре, нічого б не вийшло. Навпаки, можна було б нарватися на вірну смерть. Але таких, сам знаєш, у цьому світі небагато, — вона лиш злегка всміхнулася, та ця посмішка, що б там Лів не говорила раніше про свого чоловіка, видавала гордість за нього. — Рецепт я дістала, коли Андре був у від'їзді. Складові виявилися простіші, ніж я думала, до вечора все вдалося знайти. Далі — вечірня кров для охоронців із гіпнотичною домішкою. І ось я вже вільна на всю ніч.

— Геніально, сестричко! Звичайно, все це тобі так просто з рук не зійде. Але за життя твоє я не тривожуся — не можна вбити настільки прекрасне створіння, — Артур заспокійливо провів долонею по щоці сестри.

На її обличчя повернувся сум.

Тим часом черговий танець уже закінчився, і до них знову стали підходити гості: джентльмени з прекрасними супутницями в довгих вечірніх сукнях, джентльмени без супутниць і кілька леді без джентльменів. Чоловіків, у яких волосся було із сивиною або зовсім сиве, Лів для себе характеризувала як найстарших. Інших критеріїв визначення людського віку в неї не було. Із жінками складніше — усі вони були брюнетками, блондинками, шатенками, рудими, але в жодному разі не сивими. Лів погодилася потанцювати з декількома приємними джентльменами, яких Артур охарактеризував їй як дуже важливих партнерів і просто чудових людей. Він так зблизився з людьми, що мало не всі були для нього «чудовими». Лів це трохи дратувало, але ще більше вона була здивована.

Думки про Андре знову й знову спалахували на задньому фоні в її свідомості. Попри всю феєричність цієї ночі, безліч нових облич, розмов, вражень, вона не могла не почуватися трохи зрадницею. Можливо, своєю втечею вона підірвала довіру чоловіка назавжди. А охоронці? Яка доля тепер чекала на них? Вони ж не впоралися зі своїми прямими обов’язками й випустили Лів з поля зору. Не випустили, а відпустили, що ще гірше для них. Можливо, вона накликала на них смерть. Звільнення — так точно.

— Щось ти засумувала, — Артур вирвав її з тривожних думок. Чий настрій цієї ночі був незмінно веселим — так це іменинника. — Давай ще трохи потанцюємо. Можу побитися об заклад, не кожну ніч ти проводиш так весело.

— І в такому приємному товаристві, — прозвучав дуже нетверезий голос когось із танцюристів поруч.

Лів не встигла роздивитися цього представника «приємного товариства», але його слова її повеселили. Вона вклала руку в долоню Артура, і вони пішли ближче до сцени, у самий вир святкування.

2. Рагар