Лівія з роду Воранор. Розділ 2 Рагар

1. Повернення вигнанця

2. Рагар

Андре вже знав, що втнула цієї ночі його дружина. Вертоліт ніс його до родинного гніздечка, яке, не рахуючи охоронців, сьогодні стояло пусткою. Він не міг гніватися на Лів, ніколи не міг. І все ж йому доведеться якось висловити своє невдоволення її вчинком завтра, щойно вона повернеться. А зараз вампір мав удосталь часу, щоб поринути думками в минуле й заспокоїти себе спогадами про названого батька. Того, кому він завдячує існуванням. Не просто існуванням, а перебуванням у вирі світової економіки, яку він скеровує в найвигідніше для себе русло, завдяки кому летить у приватному повітряному транспорті на зустріч із коханою дружиною. Ні, про неї він зараз більше не думатиме. Лише про того, хто привів його в це життя.

Рагар сидів на своєму улюбленому пласкому камені, схрестивши ноги. Ніч огорнула його прохолодою, але камінь усе ще зберігав приємне тепло, яке ввібрав за день. Перед чоловіком лежали чотири глиняні таблички, вкриті сегментованими колами та дрібними знаками. Бліде місячне сяйво дозволяло добре розгледіти, що на них. Чоловік водив долонею лівої руки над однією з табличок. У нього було достатньо інформації, та щось найважливіше раз у раз вислизало. Довгі пальці торкалися витиснутих на сирій глині піктограм, перебігаючи від однієї таблички до іншої. І раптом його рука завмерла. Великі карі очі відірвалися від записів і замальовок. Спалах нової ідеї осяяв мозок чоловіка й відбився у погляді. Це було те універсальне рішення, яке він так давно шукав.

Результат його столітніх пошуків увібрав у себе знання про природу матерій та істот, поширених на Землі, відсіявши все те, що не стосувалося питання, яке його так цікавило. І ось нарешті він усе усвідомив. Рішення було настільки простим, що Рагар майже розлютився на себе — як можна було не дійти до цього раніше! Але довго злитися він не міг, адже відкриття заполонило радістю весь його розум. Однак чоловік не став кричати, співати чи виконувати ритуальні танці. Він лише з вдячністю звів очі до Місяця, який дарував йому своє світло цієї ночі, і всміхнувся, зустрівшись поглядом із його круглими очима-кратерами.

Рагар народився так давно, що вже перестав лічити, скільки разів за його життя Земля зробила повний оберт навколо Сонця. З дитинства він вирізнявся спостережливістю й допитливим розумом. А коли став підлітком, у племені всі вже вважали його чаклуном — він міг лікувати тих, хто навіть старійшинам здавався безнадійно хворим, передбачав погоду точніше за шамана, вмів знаходити спільну мову з іншими племенами, йому найлегше вдавалося приручати тварин. У свої чотирнадцять Рагар багато чого знав і вмів, але для нього це було мізерно мало. Іноді ночами, вдивляючись у зоряне небо, він відчував нестерпний сум через те, як мало ще дослідив навколишній світ.

Люди з племені Рагара рідко доживали до тридцяти років. Та, як не дивно це було для нього, тоді ще юнака, ніхто з них не бажав вчитися на чужих помилках і робити бодай якісь висновки, щоб поліпшити й продовжити своє життя. Навіть старійшини — рідкісні щасливці, яким вдавалося прожити на три-чотири роки довше за тридцять, — усі негаразди племені списували на волю духів. А шаман нескінченно курив трави, які явно затуманювали розум, бив у бубон, зроблений зі шкіри його дружини, яка померла під час пологів, і закликав усіх до ритуальних злягань і танців, котрі мали задобрити вищі сили.

Рагар не вірив у ці самі «вищі сили», як не вірив і в те, що його одноплемінники називали магією. Ще малим він торкався долонею каменів і чітко відчував у них життя, але вже тоді знав: ні це життя, ні будь-яке інше не було духами. Та й хто такі духи? Вигадки шамана з вічно нездоровим поглядом — у будь-який час доби його зіниці були розширені настільки, що очі здавалися бездонно-чорними. Рагар шукав інших пояснень усьому, що відбувалося навколо. І знаходив їх. Але він ніколи не брався змінювати переконання одноплемінників. Не тому, що не хотів ділитися знаннями — навпаки, він був би щасливий це зробити, — а тому, що розумів: вони звикли до свого жорстокого, але зрозумілого світу, яким правлять духи і яких не так уже й важко задобрити. Тому Рагар виріс іншим, та не таким, як білі ворони в чорній зграї. Це була корисніша відмінність. І щоб виділити його з-поміж людей, для нього вигадали назву — «маг». Люди з інших племен натомість казали «чаклун» або «відун». Рагар не боровся з цими іменами. Він лише намагався допомогти своїми знаннями тим, кому міг.

Чоловік був упевнений, що людина може жити набагато довше, ніж найстарші зі старійшин, і довів це власним прикладом. Та коли йому виповнилося п'ятдесят, молоде покоління одноплемінників почало боятися його, приписуючи таке довголіття вселенню злих духів. Тоді Рагар покинув місце свого народження і вирушив мандрувати світом.

Роки минали, його спостереження накопичувалися, перетворювалися на знання, а ті, своєю чергою, нашаровуючись одне на одне, породжували висновки і, відповідно, нову інформацію. Рагар не полишав спроб поділитися бодай часткою цього з людьми, однак лише дехто з них здатен був припинити приписувати його вміння магічним силам і навчитися хоча б таких простих речей, як лікування травами. Через кілька десятків років життя у мандрах Рагар остаточно розчарувався в людях. Він вирішив піти високо в гори й прожити на самоті стільки, на скільки виявиться здатним людське тіло. Але й там, серед заспокійливих краєвидів і такого близького неба, його не полишала нав'язлива ідея, що давно вже зародилася в голові, — вдосконалити до максимуму людське тіло й розум. Можливо, навіть створити новий вид людей: сильніших, розумніших, більш пристосованих до навколишнього світу.

Колись він намагався зробити це простим природним способом — хотів, щоб найкрасивіша жінка в одному племені, яке прийняло його, народила від нього дитину. За його розрахунками, дитя мало перейняти найкраще від обох батьків, таким чином перевершивши в усьому і батька, і матір. Але їхньому синові передався слабкий зір дідуся по материнській лінії. Крім того, він не раз хворів на лихоманку, доки одна з них не спалила його зсередини.

Рагар пішов далеко від земель того племені й вирішив знову стати батьком. Цього разу він розпитав жінку, яка сподобалася йому більше за інших, про те, які недуги турбували її батьків. Вона запевнила, що обоє були здоровими. Батько загинув від удару блискавки, а мати у віці двадцяти дев'яти років була ще жива й чудово виглядала. Незабаром Рагар тримав на руках свого другого сина, що мав на голові його золотаве волосся, а очі світилися такою блакиттю, наче віддзеркалювали небо. Цей хлопчик хворів усього кілька разів за своє дитинство — легка застуда в сезон дощів. Рагар покладав на нього великі надії, він уже вважав, що це саме та досконала людина, яку він створив у своїх думках. Але й цей золотоволосий хлопчик не захотів переймати знання батька. Подорослішавши, він швидко створив власну сім'ю, де діти народжувалися щороку.

Рагар продовжував плекати надії, очікував побачити свій ідеал в онуках. Та нічого ідеального в них не було, навіть зовнішністю вони вдалися невідомо в кого, тільки явно не у своїх батька й матір. І не в Рагара з його дружиною. Хворобливі, кволі, з нездоровою шкірою та ще більш проблемними зубами, вони засмучували, навіть дратували Рагара однією лише своєю присутністю. Четверо з дев'яти померли, не проживши й шести років, попри всі зусилля дідуся допомогти їм вижити. Виснажена частими пологами матір теж незабаром померла. Одна з решти онучок упала з високого дерева, після чого так і не одужала. Ще троє померли, отруївшись несвіжою рибою. Найстарша і найміцніша з дев'яти єдина дожила до шлюбного віку. Але напередодні весілля дівчину вкусила змія. І нікого не було поруч, щоб вчасно надати допомогу.

Після загибелі останньої онуки Рагар покинув плем'я. Через кілька років, коли біль і розчарування трохи вляглися, він знову одружувався, ставав батьком, потім знову розчаровувався і йшов до інших земель. Таким був його шлях до самітника, який жив серед скель, день і ніч ліпив таблички з глини і щось креслив то на них, то на згладжених вітрами каменях.

І ось однієї прекрасної місячної ночі мозок Рагара нарешті склав нову комбінацію відомих йому знань і подарував відповідь на питання, як же вдосконалити тіло людини. Кров — уся справа в крові, — зрозумів він. Потрібно не чекати дива від новонароджених, а влити свою кров уже дорослій, сильній і здоровій людині. Рагар ще не зовсім уявляв, як це зробити. У себе він міг узяти кров за допомогою п'явки. Та як змішати її з кров'ю в чужому тілі? Про це Рагар збирався подумати вже в дорозі.

Він повернувся до людей, шукаючи когось гідного стати спадкоємцем його крові. Перш ніж Рагар знову розшукав плем’я, минуло чимало часу. І поки він ішов, усе більше й більше нових ідей з'являлося в нього, але особливо нав'язливою залишалася досить стара думка: чому він ніколи не зустрічав собі подібного? Ні чоловіка, ні жінку, ні дитину. Ні старійшину, ні шамана або жерця? У жодній людині не знаходив він тієї допитливості, тієї жаги до знань, які з юних років не давали йому спокійно жити. Усі люди, яких він бачив, так міцно трималися за свої звичні світи, за правила і звичаї, які часом здавалися просто позбавленими будь-якого сенсу, як-от вити на Місяць разом із вовками, щоб ті приймали людей за своїх і не нападали на плем'я. Тоді Рагар ще нічого не знав про те, що існували люди, які не просто копіювали поведінку вовків, а й фізично перетворювалися на них.

В одному з північних племен Рагар нарешті зустрів людину, хоч віддалено схожу на того, хто міг би згодитися для його експерименту з кров'ю. Звали його Ладох, і прожив він двадцять чотири зими, за його підрахунками. На здоров'я не скаржився. Був високим і сильним — міг легко принести з лісу підстреленого оленя, навіть не захекавшись. Зовнішність теж мав привабливу: чорне хвилясте волосся, карі очі й чиста світла шкіра. Тож не дивно, що дружиною його була дочка вождя й одна з найкрасивіших дівчат племені. Звали її Армая — «Золотокоса». В її попелясто-сірих очах Рагар бачив щось, чого раніше не доводилося зустрічати, — знання і смуток. Незрозумілий смуток для такої юної красуні, в якої все в житті складалося якнайкраще. Перше породжувало друге. Виявилося, що Армая вміла читати думки людей. І дівчина не вважала це даром духів і богів (її плем'я поклонялося кільком богам, але віра в духів також була міцною). Вона казала, що навчилася цього з раннього дитинства. Армая розповіла Рагару про це своє навчання та багато інших цікавих своїх досліджень. Вона, на відміну від інших членів племені, розмовляла з ним як зі звичайною людиною. Усі ж інші, включно з її чоловіком, бачили в Рагарі людське втілення одного зі своїх богів.

Перша зустріч із мешканцями півночі сталася в лісі, коли Рагар зупинив фонтан крові одному з поранених на полюванні. Після такого дива високого чоловіка в плащі з вовчого хутра, за яким майже до самої землі спадали вісім кіс білого, як сніг, волосся, не могли назвати ніким іншим, крім як богом. Бажання «бога» залишитися пожити в племені прийняли з благоговійним захватом. Усі, крім Армаї. Вона єдина не піддавалася колективним емоціям і просто спостерігала за гостем кілька днів зі сторони. Рагар відчував — квапити її не слід. Він знав, що відсторонене спостереження — перша ознака справжнього інтересу. Отже, незабаром жінка сама прийде до нього. На четвертий день його перебування в племені так і сталося. Армая підійшла, вибравши час, коли «бог» залишився сам, що траплялося досить рідко, і тихо сказала:

— Чи можу я подивитися тобі в очі?

— Хіба ти не дивишся в очі іншим? — здивувався Рагар.

— Заміжнім жінкам заборонено зустрічатися поглядом з іншими чоловіками. Хіба бог, якому відомо все, не знає цього?

В її голосі виразно чулося — їй відома справжня природа Рагара. Та оскільки вона не кричала про це на все плем'я і не закликала вигнати чужинця, його знання її не турбувало.

— Бог може набути подоби як чоловіка, так і жінки, як людини, так і звіра, — відповів Рагар, спираючись на те, що запам'ятав із місцевих вірувань, — тому сміливо дивися мені в очі.

Він легенько підняв пальцями підборіддя жінки — Армая була на голову нижчою за нього.

І тут сталося щось незвичайне — Рагар відчув, ніби легкий туман огортає його, він немов провалювався в сон, хоча за секунду до цього був абсолютно бадьорим. Здавалося, його тіло падає, хоча краєм свідомості він розумів, що так само твердо стоїть на землі, і навіть рука його, як і раніше, притримує підборіддя сіроокої жінки.

Щойно Армая відвела погляд, усі дивні відчуття зникли.

— Ти — людина з півдня, дуже-дуже далеко звідси був твій перший дім, — сказала жінка, повернувшись до нього в профіль.

Рагар подумав, що ніколи ще не бачив більш пропорційного, довершеного обличчя. Лише після цієї думки до нього дійшла суть сказаних Армаєю слів.

— Так, ти людина, а зовсім не бог, — вела вона далі. — Але ти дуже мудра людина. І живеш у рази довше, ніж зазвичай живуть люди. Ти ставив природі багато запитань. Вона відповідала тобі. Так ти отримав свою мудрість. Тобі відомо чимало, але те, як я дізналася все це, залишається для тебе загадкою.

Армая знову зазирнула Рагару в очі. Цього разу нічого не сталося — не було більше ні туману, ні відчуття падіння.

— Я запитала в тебе, але без слів, а ти без слів відповів.

Для Рагара таке пояснення зовсім не було поясненням. Армая зрозуміла це і продовжила:

— У голові кожної людини, — вона приклала тонку білу руку до густих кіс, зигзагами закладених на голові, — зберігаються всі події, які з нею траплялися. Там залишається все, що вона коли-небудь бачила, чула, відчувала. Очі — це наче вхід у величезну печеру, де нагромаджені всі спогади. Але зазвичай цей вхід закритий. Через те, що людина відчуває в цю мить, неможливо роздивитись те, що в неї в печері. Та якщо наказати їй припинити відчувати, вхід відчиняється, і тоді можна ставити питання без слів — необхідні спогади вийдуть із темних глибин на світло, і ти отримаєш усі відповіді.

Рагар не відразу збагнув усе, про що говорила йому Армая. Але щойно усвідомив, наскільки сильним і корисним було вміння цієї жінки, попросив навчити його, запропонувавши натомість поділитися своїми знаннями.

— Щоб отримати твої знання, мені досить довше подивитися тобі в очі, — сказала жінка у відповідь на його пропозицію, але все ж погодилася.

Мабуть, вона, як і сам Рагар, теж відчувала бажання, може, навіть необхідність поділитися своїм багатством. Вони навчали одне одного щодня, проводячи багато часу разом. Це стало насторожувати Ладоха. В силу своєї віри він не міг ревнувати дружину до «бога», але йому не подобалося, що вона проводить з ним дні, часто до густої темряви. Тому він почав приходити і спостерігати за заняттями Рагара та Армаї. Спочатку просто сидів осторонь, робив що-небудь із деревини або шив унти зі шкіри оленя, але одного разу йому й самому захотілося приготувати лікувальний настій із трав і подрібненого хризоліта. Рагар давно чекав від нього такого кроку: він знав, що Армая не вийшла б заміж просто за красивого, але приземленого чоловіка. І коли Ладох зробив цей крок, маг уже не сумнівався — він знайшов тих, кому може дати свою кров.

Залишалася лише одна проблема: п'явок у цих краях не було де взяти. Але Рагару спав на думку інший спосіб — він запропонував Армаї та Ладоху вкусити його і випити трохи крові з блакитних судин «бога». Те саме порадив їм зробити одне з одним. Крім того, він ввів їх обох у гіпнотичний стан (цю науку він перейняв від Армаї досить швидко) і наказав обмінятися всіма знаннями, що були в пам'яті кожного з них. За його теорією, всі найкращі якості, фізична пристосованість тіла до зовнішнього світу, а також навички, які встигли вкоренитися в них трьох, у такий спосіб мали змішатися і зробити їх «подібними богам». Сам же Рагар, щоб не втратити свій божественний статус, крові не пив, хоч йому й було б цікаво провести цей експеримент ще й на собі.

Досвід з обміном кров'ю та гіпнозом цілком виправдав себе, але Рагару не вдалося передбачити всіх наслідків. Утім, на його погляд, вони виявилися не такими вже й страшними. Армая та Ладох більше не могли харчуватися людською їжею — звичні для них м'ясо, рибу, ягоди, горіхи їхні організми викидали назовні одразу ж після вживання. Щоб не померти з голоду, вони пили кров одне одного — це стало єдиним можливим для них харчуванням. Але апетити обох швидко зростали, незабаром їм довелося вбивати тварин, щоб насититися кров'ю. Однак привабливішою для них була багряна рідина, яка текла в людських судинах. Рагар оголосив племені, що Ладох і Армая захворіли, і єдиними ліками, здатними підтримувати життя в їхніх тілах, була кров. Одноплемінники любили цю пару, та й беззаперечно вірили всьому, що говорив «бог». Тому щодня по четверо з них приходили до кожного з «хворих», щоб нагодувати їх.

Згодом ще один наслідок дав про себе знати — у сонячні дні Армая і Ладох не могли виходити на відкритий простір: їхня шкіра бралася червоними пухирями від променів денного світила так, немов її обпікали язики полум'я. Це швидко миналося в тіні, але все ж було неприємним. Найкраще пара почувалася вночі, тим паче що відчуття втоми і необхідність сну зникли в них після проведеного Рагаром експерименту.

Одноплемінників починав насторожувати, а декого навіть обурювати той факт, що «хворі» ніяк не могли вилікуватися від своєї недуги. Навпаки, ставали дедалі дивнішими. І навіть «бог» не міг зцілити їх. Невдоволення це Рагар почув у думках людей перш, ніж воно встигло втілитися у словесну, більш небезпечну форму. Він порадив Ладоху та Армаї піти з племені разом із ним. Тим паче що Армая вже носила під серцем дитину. І ніхто не міг передбачити, який спосіб харчування успадкує вона.

Вони подалися далі на Північ, до морського узбережжя. Ладох та Армая стали зовсім нечутливими до холоду. Загартоване тіло Рагара теж не боялося морозів і вітрів. Тому Північ була б для них усіх ідеальним притулком, якби не питання їжі. Але й ця проблема незабаром вирішилася. Загострені голодом і материнським інстинктом відчуття Армаї привели їх до великого поселення. Це були люди, зовнішністю схожі на людей Сходу, серед яких Рагару доводилося бувати: невисокі, кремезні, всі як один чорняві, але з дуже світлою шкірою. Вони будували будиночки з обтесаних крижаних брил і, здавалося, були цілком щасливі жити у вічно засніжених землях. За допомогою гіпнозу, яким уже володіли всі троє, Рагар, Армая і Ладох навіяли цим людям думку, що до них прийшли боги, які обрали їх, аби навчати й направляти, а натомість їм необхідно було лише щоденно приносити в жертву трохи крові.

Через вісім місяців після того, як вони освоїлися на новому місці, в Армаї народився син — чорнявий кароокий хлопчик. Назвали його Наред. І Рагар зрозумів — це та сама досконала дитина, про яку він мріяв. І хоч Наред не був йому сином, але в ньому текла і його, Рагара, кров.

3. Дитя