Лівія з роду Воранор. Розділ 2 Рагар

1. Повернення вигнанця

2. Рагар

Андре вже знав, що утнула цієї ночі його дружина. Вертоліт ніс його до їхнього сімейного гніздечка, яке, не рахуючи охоронців, сьогодні пустувало. Він не міг злитися на Лів, ніколи не міг на неї злитися. І, все ж, йому варто буде якось виразити своє невдоволення її вчинком завтра, щойно вона повернеться. А зараз вампір мав достатньо часу, щоб поринути думками в минуле і заспокоїти себе спогадами про свого названого батька. Того, завдяки кому він існує. Не просто існує, а знаходиться у вирі світової економіки, скеровує її у найвигідніші для себе напрямки, летить у приватному вертольоті, щоб вранці зустрітися з коханою дружиною. Ні, про неї він зараз більше не думатиме. Лише про того, хто привів його в це життя. 

Рагар сидів на своєму улюбленому пласкому камені, схрестивши ноги. Ніч огорнула його прохолодою, але камінь все ще зберігав приємне тепло сонця, яке ввібрало за день. Перед чоловіком лежали чотири глиняні таблички, поцятковані сегментованими колами і дрібними значками. Бліде місячне світло дозволяло добре бачити, що на них. Чоловік водив долонею лівої руки над однією з табличок. У нього було достатньо інформації, та щось найважливіше раз у раз вислизало. Довгі пальці торкалися до відтиснутих в сирій глині ​​піктограм, перебігаючи від однієї таблички до іншої. І раптом його рука завмерла. Великі карі очі відірвалися від записів і замальовок. Спалах нової ідеї, осяяв мозок чоловіка, засяяв у них. Це було те універсальне рішення, яке він так давно шукав.
Його результат пошуку протягом століття життя, увібрав у себе знання про природу матерій та істот, поширених на Землі, відсіюючи все те, що не мало відношення до питання, яке його так цікавило. І ось він нарешті все усвідомив. Рішення було настільки простим, що Рагар майже розлютився сам на себе — як можна було не дійти до цього раніше! Але довго злитися він не міг, адже відкриття заповнило радістю весь його розум. Однак, чоловік не став кричати, співати або виконувати ритуальні танці. Він лише із подякою звів очі до Місяця, який дарував йому своє світло цієї ночі, і посміхнувся, зустрівшись поглядом з його круглими очима-кратерами.

Рагар народився так давно, що вже перестав рахувати, скільки разів за його життя Земля зробила повний оберт навколо Сонця. З дитинства він виділявся спостережливістю і допитливим розумом. А коли став підлітком, у племені вже всі вважали його чаклуном — він міг лікувати тих, хто навіть старійшинам здавалися безнадійно хворими, передбачав погоду точніше, ніж це робив шаман, умів знаходити спільну мову з іншими племенами, йому найлегше вдавалося приручати тварин. В свої чотирнадцять років Рагар багато чого знав і вмів, але для нього це було мізерно мало. Іноді ночами, вдивляючись у зоряне небо, йому ставало так нестерпно прикро через те, як мало ще він дослідив навколишній світ. 

Люди з племені Рагара рідко доживали до тридцяти років. Але, як не дивно це було для нього, на той час ще юнака, ніхто з них не бажав вчитися на чужих помилках і робити якісь висновки, щоб поліпшити і продовжити своє життя. Навіть старійшини — рідкісні щасливчики, яким вдавалося прожити на три-чотири роки довше тридцяти, всі негаразди племені списували на волю духів. А шаман нескінченно курив трави, які явно затуманювали розум, бив в бубон, зроблений зі шкіри його дружини, яка померла, народжуючи чергову дитини, закликав усіх до проведення ритуальних злягань і танців, які повинні були задобрити вищі сили. 

Рагар не вірив в ці самі «вищі сили», як не вірив і в те, що його одноплемінники називали магією. Будучи малим, він торкався долонею до каменів і чітко відчував в них життя, але вже тоді знав — ні це життя, ні будь-яке інше не являлося духами. Та й хто такі духи? Вигадки шамана з вічно нездоровим поглядом — в будь-який час доби його зіниці були розширені настільки, що очі здавалися бездонно-чорними. Рагар шукав інших пояснень всьому, що відбувалося навколо. І знаходив їх. Але він ніколи не брався змінювати переконання одноплемінників. Не тому, що не хотів ділитися знаннями — навпаки, він був би щасливий це зробити, а тому, що розумів — вони звикли до свого жорстокого, але зрозумілому світу, яким правлять духи, яких не так уже й важко задобрити. Тому Рагар виріс іншим, але не таким, як білі ворони в чорній зграї. Це була більш корисна для нього відмінність. І, щоб виділити його серед інших, для нього придумали назву — «маг». Люди з інших племен замість цього слова говорили — «чаклун» або «відун». Рагар не боровся з цими назвами. Він лише намагався допомогти своїми знаннями тим, кому міг. 

Рагар був упевнений, що людина може жити набагато довше, ніж найстарші зі старійшин, і довів це на власному прикладі. Але коли йому виповнилося п'ятдесят, молоде покоління одноплемінників почало боятися його, приписуючи причину такого довголіття вселенням злих духів. З того часу Рагар покинув місце свого народження і відправився подорожувати світом.

Роки минали, його спостереження накопичувалися, перетворювалися в знання, а ті, в свою чергу, нашаровуючись одне на інше, породжували висновки і, відповідно, нову інформацію. Рагар не залишав спроб поділитися хоч частиною цього з людьми, однак лише дехто з них здатен був на те, щоб припинити приписувати його вміння магічним силам і навчитися хоча б таким простим речам, як лікування травами. Через кілька десятків років своїх подорожей Рагар остаточно розчарувався в людях. Він вирішив піти високо в гори і прожити стільки, на скільки виявиться здатним людське тіло, в самоті. Але і там, серед заспокійливих краєвидів і такого близького неба, його не покидала нав'язлива ідея, яка давно вже зародилася в голові — вдосконалити людське тіло і розум. Можливо навіть вивести новий вид людей, більш сильних, більш розумних, більш пристосованих до навколишнього світу. Колись він намагався зробити це простим природним способом — хотів, щоб найкрасивіша жінка в одному племені, яке прийняло його, народила від нього дитину. За його розрахунками дитя мало перейняти найкраще від обох своїх батьків, таким чином, перевершивши у всьому і батька, і матір. Але їх синові передався слабкий зір дідуся по материнській лінії. Крім того, він не раз хворів лихоманкою, поки одна з них не спалила його зсередини. 

Рагар пішов далеко від земель того племені і вирішив знову завести дитину. Цього разу він розпитав жінку, яка сподобалася йому більше інших, про те, які недуги турбували її батьків. Вона запевнила, що обоє були здоровими. Батько загинув від удару блискавки, а мати, у віці двадцяти дев'яти років, була ще жива і чудово виглядала. Незабаром Рагар тримав на руках свого другого сина, у якого на голові був його золотавий пушок, а очі світилися такою блакиттю, наче відбивали небо. Цей хлопчик хворів всього кілька разів за своє дитинство — легка застуда в сезон дощів. Рагар покладав на нього великі надії, він уже вважав, що це саме той ідеальний чоловік, якого він створив в своїх думках. Але і цей золотоволосий хлопчик не захотів переймати знання батька. Подорослішавши, він швидко створив власну сім'ю, в якій діти народжувалися щороку.

Рагар все ще не втрачав надію і очікував побачити свій ідеал в онуках. Але нічого ідеального в них не було, навіть зовнішністю вони пішли невідомо в кого, тільки явно не в своїх батька і матір. І не в Рагара з його дружиною. Хворобливі, кволі, з нездоровою шкірою і ще більш проблемними зубами, вони засмучували, навіть дратували Рагара однією лише своєю присутністю. Четверо з дев'яти померли, не проживши і шести років, не дивлячись на всі зусилля дідуся допомогти їм вижити. Виснажена частими пологами матір теж незабаром померла. Одна з решти онучок впала з високого дерева, після чого так і не одужала. Ще троє померли, отруївшись несвіжої рибою. Найстарша і найміцніша з дев'яти єдина дожила до шлюбного віку. Але напередодні її весілля дівчину вкусила змія. І нікого не було поруч, щоб вчасно надати допомогу. 

Після загибелі останньої онуки Рагар покинув плем'я. Через кілька років, коли біль і розчарування трохи вляглися в ньому, він знову одружувався, заводив дітей, потім знову розчарувався і йшов до інших земель. Таким був його шлях до самітника, який жив серед скель, день і ніч ліпив таблички з глини і щось креслив то на них, то на згладжених вітрами каменях. 

І ось, в одну прекрасну місячну ніч мозок Рагара нарешті склав нову комбінацію відомих йому знань і подарував відповідь на питання, як же вдосконалити тіло людини. Кров — вся справа в крові, — зрозумів він. Потрібно не чекати дива від новонароджених, а влити свою кров вже дорослій, сильній і здоровій людині. Рагар ще не зовсім уявляв, як це зробити. У себе він міг взяти кров за допомогою п'явки. Та як було змішати її з кров'ю в чужому тілі? Про це Рагар збирався подумати вже в дорозі.
Він повернувся до людей, в пошуках когось гідного стати наступником його крові. Перш, ніж Рагар знову розшукав плем’я, минуло чимало часу. І поки він ішов, все більше й більше нових ідей з'вялялося в нього, але найбільш нав'язливою залишалася досить стара думка: чому він ніколи не зустрічав собі подібного? Ні чоловіка, ні жінку, ні дитину. Ні старійшину, ні шамана або жерця? В жодній людині не знаходив він тієї допитливості, тієї жаги знань, які з юних років не давали йому спокійно жити. Всі люди, яких він бачив, так міцно трималися за свої звичні світи, за правила і звичаї, які часом здавалися просто позбавленими всілякого сенсу, як, наприклад, вити на Місяць разом з вовками, щоб ті приймали людей за своїх і не нападали на плем'я. Тоді Рагар ще нічого не знав про те, що існували люди, які не просто копіювали поведінку вовків, але й фізично перетворювалися на них.

В одному з північних племен Рагар нарешті зустрів людину хоч віддалено схожу на того, хто міг би згодитися для його експерименту з кров'ю. Звали його Ладох, він прожив двадцять чотири зими, за його підрахунками. На здоров'я не скаржився. Був високим і сильним — міг легко принести з лісу підстреленого оленя, навіть не захекавшись. Зовнішність теж мав привабливу: чорне хвилясте волосся, карі очі і чиста світла шкіра. Тож не дивно, що дружиною його була дочка вождя і одна з найкрасивіших дівчат племені. Звали її Армая — «золотокоса». В її попелясто-сірих очах Рагар бачив щось, чого йому раніше не доводилося зустрічати — знання і смуток, незрозумілий смуток для такої юної красуні, в якої все в житті складалося якнайкраще. Перше породжувало друге. Виявилося, що Армая вміла читати думки людей. І дівчина не вважала це даром духів і богів, — її плем'я поклонялось кільком богам, але віра в духів також була міцна. Вона говорила, що навчилася цьому з раннього дитинства. Армая розповіла Рагару про це своє навчання та багато інших цікавих своїх досліджень. Вона, на відміну від інших членів племені, розмовляла з ним, як зі звичайною людиною. Всі ж інші, включаючи її чоловіка, бачили в Рагарі людське втілення одного зі своїх богів.

Перша зустріч з мешканцями півночі сталася в лісі, коли Рагар зупинив фонтан крові одному з поранених на полюванні. Після такого дива високого чоловіка в плащі з вовчого хутра, за яким майже до самої землі спадали вісім кіс білого, як сніг, волосся, не могли назвати ніким іншим, крім як богом. Бажання «бога» залишитися пожити в племені було прийнято з благоговійним захватом. Всіма, крім Армаї. Вона єдина не піддавалася колективним емоціям і просто спостерігала за гостем кілька днів зі сторони. Рагар відчував — квапити її не слід. Він знав, що відсторонене спостереження — перша ознака справжнього інтересу. Отже, незабаром жінка сама прийде до нього. На четвертий день його перебування в племені так і сталося. Армая підійшла, вибравши час, коли «бог» залишився один, що траплялося досить рідко, і тихо сказала:

— Можу я подивитися тобі в очі?
— Хіба ти не дивишся в очі іншим? — здивувався Рагар.
— Заміжнім жінкам заборонено зустрічатися поглядом з іншими чоловіками. Хіба бог, якому відомо все, не знає цього?
В її голосі виразно чулося — їй відома справжня природа Рагара. Та оскільки вона не кричала про це на все плем'я і не закликала вигнати чужинця, його знання її не турбувало.

— Бог може прийняти подобу як чоловіки, так і жінки, як людини, так і звіра, — відповів Рагар, спираючись на те, що запам'ятав з місцевих вірувань, — тому сміливо дивися мені в очі, — він легенько підняв пальцями підборіддя жінки — Армая була на голову нижчою за нього.

І тут сталося щось незвичайне —  Рагар відчув, як ніби легкий туман огортав його, він немов провалювався в сон, хоча за секунду до цього був абсолютно бадьорим. Здавалося його тіло падає, хоча краєм свідомості він ще розумів, що все так же твердо стояв на землі, і навіть рука його як і раніше притримувала підборіддя сіроокої жінки.

Як тільки Армая відвела погляд, всі дивні відчуття зникли.
— Ти — людина з півдня, дуже-дуже далеко звідси був твій перший дім, — сказала жінка, повернувшись до нього в профіль.
Рагар подумав, що ніколи ще не бачив більш пропорційного, більш довершеного обличчя. Лише після цієї думки до нього долетіла суть сказаних Армаєю слів.
— Так, ти людина, а зовсім не бог, — продовжувала вона. — Але ти дуже мудра людина. І живеш в рази довше, ніж зазвичай живуть люди. Ти ставив природі багато питань. Вона відповідала тобі. Так ти отримав свою мудрість. Тобі відомо чимало, але те, як я дізналася це все, залишається для тебе загадкою, — Армая знову зазирнула Рагару в очі. Цього разу нічого не сталося — не було більше ні туману, ні відчуття падіння. — Я запитала у тебе, але без слів, а ти без слів відповів.
Для Рагара таке пояснення зовсім не було поясненням. Армая розуміла це і продовжила:

— В голові кожної людини, — вона приклала тонку білу руку до густих кіс, зигзагами закладених на голові, — зберігаються всі події, які з нею траплялися, там залишається все, що вона коли-небудь бачила, чула, відчувала. Очі — це як вхід у величезну печеру, де нагромаджені всі спогади. Але зазвичай вхід цей закритий. Через те, що людина відчуває в даний момент неможливо роздивитись те, що у неї в печері. Але якщо наказати їй перестати відчувати, вхід відкривається, і тоді можна ставити питання без слів — необхідні спогади вийдуть з темних глибин на світло, і ти отримаєш всі відповіді.

Рагар не відразу зрозумів все те, про що говорила йому Армая. Але як тільки усвідомив, наскільки сильним і корисним було вміння цієї жінки, попросив навчити його, запропонувавши натомість поділитися своїми знаннями.
— Щоб отримати твої знання, мені досить довше подивитися тобі в очі, — сказала жінка у відповідь на його пропозицію, але все ж погодилася.

Мабуть, вона, як і сам Рагар, теж відчувала бажання, може навіть необхідність, поділитися своїм багатством. Вони навчали один одного щодня, проводячи багато часу разом. Це стало насторожувати Ладоха. В силу своєї віри він не міг ревнувати дружину до «бога», але йому не подобалося, що вона проводить з ним дні, часто до густої темряви. Тому він став приходити і спостерігати за заняттями Рагара та Армаї. Спочатку просто сидів осторонь, робив що-небудь з деревини або шив унти зі шкіри оленя, але одного разу йому і самому захотілося приготувати лікувальний настій з трав і подрібненого хризоліта. Рагар давно чекав від нього такого кроку, він знав, що Армая не вийшла б заміж просто за красивого, але абсолютно нерозумного чоловіка. І коли Ладох зробив цей крок, маг вже не сумнівався — він знайшов тих, кому може дати свою кров. Залишалася лише одна проблема: п'явок в цих краях не було де взяти. Але Рагару в голову прийшов інший спосіб — він запропонував Армаї та Ладоху вкусити його і випити трохи крові з блакитних судин «бога». Те ж саме порадив їм виконати один з одним. Крім цього, він ввів їх обох в гіпнотичний стан (цю науку він перейняв від Армаї досить швидко) і наказав обмінятися всіма знаннями, які були в пам'яті кожного з них. За його теорією, всі кращі якості, фізичні пристосованості тіла до зовнішнього світу, а також навички, які встигли вкоренитися в них трьох, таким чином мали змішатися і зробити їх «подібними богам». Сам же Рагар, щоб не втратити свій божественний статус, крові не пив, хоч йому і було б цікаво провести цей експеримент ще й на собі.

Досвід з обміном кров'ю та гіпнозом повністю виправдав себе, але Рагару не вдалося передбачити всіх наслідків. Втім, на його погляд, вони виявилися не такими вже й страшними. Армая та Ладох більше не могли харчуватися людською їжею — звичні для них м'ясо, рибу, ягоди, горіхи їх організми викидали назовні відразу ж після вживання. Щоб не померти від голоду, вони пили кров одне одного — це стало єдиним можливим для них харчуванням. Але апетити обох швидко росли, незабаром їм довелося вбивати тварин, щоб насититися кров'ю. Однак більш привабливою для них була багряна рідина, яка текла в людських судинах. Рагар оголосив племені, що Ладох і Армая захворіли, і єдиними ліками, здатним підтримувати життя в їхніх тілах, була кров. Одноплемінники любили цю пару та й беззаперечно вірили всьому, що говорив «бог». Тому кожен день по четверо з них приходило до кожного з «хворих», щоб нагодувати їх. 

Згодом ще один наслідок дав про себе знати — в сонячні дні Армая і Ладох не могли виходити на відкритий простір — їх шкіра бралася червоними пухирями від променів денного світила так, немов її обпалювали язики полум'я. Це швидко миналося в тіні, але все ж було неприємним. Найкраще пара відчувала себе вночі, тим паче, що відчуття втоми і необхідність сну пропала у них після проведеного Рагаром експерименту.

Одноплемінників починав насторожувати, а деяких навіть обурювати той факт, що «хворі» ніяк не могли вилікуватися від свого недугу. Навпаки, ставали все більш і більш дивними. І навіть «бог» не міг зцілити їх. Невдоволення це Рагар почув у думках людей перш, ніж воно встигло одягатися в словесну, більш небезпечну форму. Він порадив Ладоху та Армаї піти з племені разом з ним. Тим паче, що Армая вже носила під серцем дитину. І ніхто не міг передбачити, який спосіб харчування успадкує вона.
Вони подалися далі на Північ, до морського узбережжя. Ладох та Армая стали зовсім нечутливими до холоду. Загартоване тіло Рагара теж не боялося морозів і вітрів. Тому Північ була би для них усіх ідеальним притулком, якби не питання їжі. Але і ця проблема незабаром вирішилася. Загострені голодом і материнським інстинктом відчуття Армаї привели їх до великого поселення. Це були люди, зовнішністю схожі на азіатів, серед яких Рагару доводилося бувати, невисокі, кремезні, всі, як один, чорняві. Вони будували будиночки з обтесаних крижаних брил і, здавалося, були цілком щасливі жити у вічно засніжених землях. За допомогою гіпнозу, яким вже володіли всі троє, Рагар, Армая і Ладох вселили цим людям думку, що вони — боги, які обрали їх, щоб навчати і направляти, а натомість їм необхідно було лише щоденне приносити в жертву трохи крові.
Через вісім місяців після освоєння на новому місці, в Армаї народився син — чорнявий кароокий хлопчик. Назвали його Наред. І Рагар зрозумів — це та сама ідеальна дитина, про яку він мріяв. І нехай він не був йому сином, але в ньому текла і його кров.

3. Дитя