Лівія з роду Воранор. Розділ 3. Дитя

 

2. Рагар

3. Дитя

Минуло лише чотири години відтоді, як Лів зустрілася з братом після такої тривалої розлуки. Але липневе сонце вже поспішало змінити місяць на небосхилі. Зорі поступово блідли, аж поки не зникли зовсім.

Після танцю Лів залишила широкоплечого блакитноокого кавалера і підійшла до брата. Подумки визнала, що партнер був досить приємним, як для людини. Добре знав свою роль у танці, впорався із нею без помилок. От тільки якби не такий густий запах парфумів.

— Мені час повертатися, — зітхнувши, сказала вона Артуру.

— Гаразд, — кивнув він. — Але я не можу відпустити тебе, не пригостивши. Ходімо, — він обережно й ніжно, наче вона все ще була тим крихітним дитям, яким він бачив сестру востаннє, взяв її за руку і повів до будинку.

Вони піднялися широкими сходами з тесаного каменю й увійшли в розчинені навстіж двері. Посеред просторої вітальні стояли два чорні дивани з білими подушками, на підлозі лежав круглий білий килим. Артур узяв телефон із дивана, натиснув кнопку і, дочекавшись з'єднання, промовив:

— Анжеліко, мила, спустися до мене у вітальню.

Лів почула тупотіння босих ніг сходами, потім — по кам'яній підлозі. І ось перед ними з'явилася дівчинка зростом близько метра тридцяти, з розпатланим світлим волоссям, що спадало нижче пояса, в нічній сорочці в сердечка. Її великі блакитні очі з цікавістю зупинилися на Лів.

— Вибач, що розбудив, — Артур підійшов до Анжеліки й підхопис на руки. — Але я обіцяв познайомити тебе зі своєю сестрою, а вона, на жаль, не може затриматися в нас до ранку.

Вони підійшли до гості. Та стояла нерухомо, боялася чимось налякати дівчинку. Ніколи ще їй не доводилося мати справу з дітьми. І ніяк вона не очікувала побачити таке юне людське створіння в домі брата.

— Ти Лів? — сонним голосом запитала мала.

— Так, — відповіла гостя.

— Ти така гарна, — Анжеліка потягнулася ручкою до гості. — У тебе таке чарівне волосся! І очі, — вона захоплено оглядала жінку. — Ти вся чарівна!

— О, крихітко, ти теж дуже красива, — Лів ніби збоку почула свій голос. І він здався їй надто сентиментальним.

— Артур теж так каже. Щодня, — мовила дівчинка зі зворушливою дитячою простотою, без жодної зарозумілості. — Ви з ним такі схожі! Як близнюки. Тільки він хлопчик, а ти дівчинка.

Лів перезирнулася з Артуром. Він посміхався — на відміну від Анжеліки, самовдоволено, хоча дівчинка захоплювалася не ним, а його сестрою.

— Вкуси мене, — Анжеліка простягнула вперед тонку білу ручку.

Лів здивовано глянула на дівчинку, потім на брата.

— Артуре, я не можу. Я бачила кров лише в келихах і пляшках. Мені ще не доводилося кусати людину... Артуре... Тим паче дитину.

— Я тобі не подобаюсь? — голос Анжеліки забринів образою, вона готова була розплакатися.

— Сестро, вкуси її — це буде знаком вашої дружби, — сказав Артур, підійшовши з дівчинкою на руках ближче до Лів, яка встигла відступити від них на кілька кроків.

Вона вагалася ще кілька секунд. Ранкове світло тим часом дедалі нахабніше пробиралося в кімнату. Лів уже чітко уявляла собі лють Андре, але ставилася до цього спокійно — боятися неминучого не було сенсу. Вона взяла довірливо простягнуту їй дитячу ручку і піднесла до губ. Артур подумки дорахував до тридцяти, після чого наказав сестрі відсторонитися.

— Дякую, — Анжеліка радісно посміхнулася.

— Це тобі дякую, — відповіла Лів. — Тепер у нас із тобою є трохи спільного. Наче в сестер.

— Можеш бігти до себе, — Артур опустив дівчинку на підлогу. — Сподіваюся, тобі ще вдасться поспати.

— Лів, коли ти прийдеш до нас знову? — запитала Анжеліка. — Я хочу погратися з тобою. У мене зовсім немає подружок, тільки Артур. Але він зовсім не вміє гратися.

Лів усміхнулася. За ці кілька хвилин знайомства дитина викликала у неї такі несподівано теплі почуття. Їй вже хотілося стати для Анжеліки і подругою, і сестрою.

— Не знаю, — вона справді нічого не могла обіцяти.

— Але коли-небудь прийде, — Артур дав більш обнадійливу відповідь, після чого дівчинка таки вирушила нагору.

— А рана? Хіба її не потрібно обробити? — стурбовано запитала Лів.

— Ти ж бачила, кров не йде. Укус вампіра швидко гоїться, адже наші зуби стерильно чисті, — заспокоїв її брат. — Ну, як відчуття після першого в житті укусу?

— Навіть не знаю... Ні, все ж набагато спокійніше пити із келиха. Артуре, а ці укуси... вони не обернуть її?

— Не переймайся щодо цього. Для обернення потрібно, щоб і вона випила вампірську кров.

— Звідки ця дитина тут?

— Я зустрів її пізно вночі на вулиці одного міста, — розповів брат.

Подив в очах Лів читався настільки ясно, що він відчув необхідність продовжити історію:

— Запитав, чи не загубилася вона. Виявилося, що це сирітка, яка втекла з притулку. Я пообіцяв забрати її у свій дім, якщо вона дасть мені випити трохи своєї крові. Вона погодилася.

— І ти тримаєш при собі дитину, щоб пити її кров? — у голосі Лів звучало пекуче обурення.

— Не лише для цього. Вона — це певною мірою компенсація за маленьку сестру, яку в мене забрали. Та й у неї зовсім нікого немає в цьому світі.

— А притулок?

— А притулок, вочевидь, був недостатньо хорошим і привітним, якщо звідти довелося тікати. У будь-якому разі, Лів, мені подобається ця мала, і я маю намір виростити її. А якщо ти думаєш, що вона тут лише як посудина з кров'ю, то сама поміркуй — чи багато я можу взяти в дитини? Є й інші люди, які завжди раді нагодувати мене.

— Це чудово, Артуре. Все чудово: твоє повернення, бал, будинок, Анжеліка... Я б хотіла побути тут ще, але мені справді час бігти, — Лів із тривогою глянула у вікно й рушила до виходу.

— Послухай, — брат м'яко перехопив її за талію, — а, може, тобі не повертатися?

— Ти з глузду з'їхав? — здивувалася Лів.

— Він навіть не знає, де тебе шукати. Ні, звичайно, Андре здатен з'ясувати це досить швидко. Але що він зможе зробити? Вб'є мене, тим самим породивши в тобі ненависть і відразу до нього? Накаже знову вирушити у вигнання? Сестро, я тепер не такий простий, яким був тоді. У мене величезні зв'язки і серед людей, і серед вампірів. Я можу відчутно зашкодити його бізнесу, можу знищити його. А якщо нам випаде битися сам на сам, навряд чи моя сила поступиться його.

— Брате, — Лів вивільнилася з його рук, — бізнес — це просто улюблена гра Андре. Не більше й не менше. Навіть якщо ти зруйнуєш один, у нього з'явиться новий. Але, вибач, скоріше це він зруйнує все, чого ти досяг. У ньому стільки сили... Іноді навіть я боюся його. Але ще більше — люблю.

Артур здивовано повів бровою.

— Звідки цей подив? — Лів відкинула назад волосся, задерши підборіддя.

Артур мимоволі всміхнувся, згадавши, як вона робила так в дитинстві, наслідуючи матір.

— Усі ці роки він здував із мене порошинки, дбав про мене так, ніби я не безсмертна істота, а кришталева статуя. Мої ж почуття завжди були прямо пропорційні тим, які відчувають до мене. Я не можу його покинути. І не хочу цього. Тим паче ось так, втікши посеред ночі.

— Тоді щасливої дороги. Але, сестричко, повертайся. У цьому будинку ти завжди бажана гостя.

Вони обнялися, і Лів квапливо вийшла через задній двір. Вона викликала таксі. Водій був не в захваті від перспективи їхати дві сотні кілометрів гірським серпантином, але кілька єврокупюр великого номіналу подіяли на нього мотивуюче.

Наскільки Лів відчувала відстань, дорога не могла зайняти менше двох годин. У кращому разі — півтори. У такий ранній час інші автомобілі майже не траплялися, і водій гнав навіть швидше, ніж це було дозволено на гірських дорогах. Але його авто було явно не новим, судячи з тих жалібних звуків, які час від часу долинали з-під капота.

— Боюся, сеньйоро, після такого пробігу мені доведеться довго підрихтовувати свою машинку, — після чергового скреготу поскаржився водій.

— Хочеш сказати, я мало тобі заплатила? — очі Лів зблиснули в дзеркалі заднього виду.

Водій нервово ковтнув слину, зустрівшись із цим відображенням.

Лів укотре подумала, що всіх людей любити їй точно не під силу. Але ж і прожити без них вампіру ніяк. Така вже іронія природи: ти — найсильніша істота на Землі, але твоє життя залежить від найслабших.

Таксист, вочевидь, спинним мозком відчув, що краще йому більше не вимовляти ні слова.

«Але от Анжеліка — така приємна дівчинка, — Лів згадувала дитя в будинку Артура. — Навіть не віриться, що це людина. І гер Ваєрман — чудовий співак. Добре зберігся для своїх років. І в міру користується парфумами».

Тим часом від водія починало тхнути потом.

Лів напружено стиснула щелепи, уявляючи, як довго їм ще їхати.

«Не варто було його лякати», — дорікнула вона собі.

Залишалося тільки відчинити вікно і рятуватися прохолодним ранковим повітрям, яке вривалося в салон. Таксист зіщулився від холоду на своєму сидінні, але, глянувши в дзеркало, знову розсудливо промовчав.

 

4. Андре