Лівія з роду Воранор. Розділ 3. Дитя

 

2. Рагар

3. Дитя

Лише чотири години минуло з того часу, як Лів зустрілася з братом після такої тривалої розлуки. Але липневе сонце вже поспішало змінити на небосхилі місяць. Зірки поступово знебарвлювалися, поки не зникли зовсім.
Після танцю Лів покинула широкоплечого блакитноокого кавалера і підійшла до брата. Подумки визнала, що кавалер був незгіршим, як для людини. Добре знав свою роль у танці й впорався з нею без огріхів. От тільки якби не такий густий запах парфумів.
— Мені час повертатися, — зітхнувши, сказала вона Артуру.
— Так, — кивнув він. — Але, я не можу відпустити тебе, не пригостивши. Ходім, — обережно й ніжно, наче вона все ще була крихітним дитям, яким він бачив сестру востаннє, взяв її за руку і повів до будинку.

Вони піднялися широкими, викладеними з тесаного каменю, сходами, і увійшли в розчинені навстіж двері. Посеред просторої вітальні стояли два чорних дивана з білими подушками, на підлозі лежав круглий білий килим. Артур взяв телефон з дивану, натиснув кнопку і, дочекавшись з'єднання, сказав:
— Анжеліко, мила, спустися до мене в вітальню.
Лів позчула кроки босих ніг по сходах, потім по кам'яній підлозі. І ось перед ними з'явилася дівчинка зростом під метр тридцять, з розпатланим світлим волоссям, що спадало нижче пояса по нічній сукні в сердечках. Її великі блакитні очі з цікавістю поглянули на Лів.

—Вибач, що розбудив, — Артур підійшов до неї і підняв на руки. — Але я обіцяв познайомити тебе зі своєю сестрою, а вона, на жаль, не може затриматися у нас до ранку.
Вони підійшли до застиглої від подиву жінки.
— Ти Лів? — сонним голосом запитала дівчинка.
— Так, — відповіла вона.
—Ти така гарна, — Анжеліка потягнулася рукою до гості. — У тебе таке чарівне волосся! І очі, — вона захоплено оглядала гостю. — Ти вся чарівна!

— О, крихітко, ти теж дуже красива, — Лів немов зі сторони почула свій голос. І він здався їй надто сентиментальним.
— Артур теж так каже. Щодня, — сказала дівчинка зі зворушливою дитячою простотою, без будь-якої зарозумілості. — Ви з ним такі схожі ... Як близнюки, тільки він хлопчик, а ти дівчинка.
Лів перезирнулася з Артуром. Він посміхався, на відміну від Анжеліки, самовдоволено, хоча дівчинка захоплювалася не ним, а його сестрою.
— Вкуси мене, — Анжеліка простягнула вперед тонку білу ручку.
Лів здивовано глянула на дівчинку, потім на брата.

— Артуре, я не можу. Я бачила кров лише в келихах і пляшках. Мені не доводилося кусати людину ... Артуре ... Тим більше дитину.
— Я тобі не подобаюсь? — голос Анжеліки став ображеним, вона готова була розплакатися.
— Сестро, вкуси її — це буде знаком вашої дружби, — сказав Артур, він підійшов з дівчинкою на руках ближче до Лів, яка встигла відсторонитися від них на кілька кроків.

Вона вагалася ще кілька секунд. Ранкове світло тим часом все більше пробиралося в  кімнату. Лів вже чітко уявляла собі лють Андре, але ставилася до цього спокійно, адже неминучого боятися не було сенсу. Вона взяла довірливо простягнуту їй дитячу ручку і піднесла до губ. Артур подумки дорахував до тридцяти, після чого наказав сестрі відсторонитися.
— Дякую, — Анжеліка радісно посміхнулася.
— Це тобі спасибі, — відповіла Лів.
— Можеш бігти до себе, — Артур опустив дівчинку на підлогу. — Сподіваюся, тобі ще вдасться поспати.

— Коли ти прийдеш до нас знову? — запитала Анжеліка. — Я хочу погратися з тобою. У мене зовсім немає подружок, тільки Артур. Але він мені як брат, розумієш, він не дівчинка.
Лів посміхнулася. Їй дуже б хотілося стати для цієї дівчинки сестрою і подругою.
— Не знаю, — вона дійсно нічого не могла обіцяти.
— Але, коли-небудь, прийде, — Артур дав більш обнадійливу відповідь, після чого дівчинка таки вирушила нагору.
— А рана? Хіба її не потрібно обробити? — стурбовано запитала Лів.

— Ти ж бачила, кров не йде. Вампірські рани швидко загоюються, адже наші зубки стерильно чисті, — заспокоїв її брат. — Ну як відчуття після першого в житті укусу?
— Навіть не знаю ... Ні, таки куди спокійніше пити кров із келиха. Артур, а ці укуси, вони не обернуть її?
— Не переймайся щодо цього. Для обернення потрібно, щоб і вона випила вампірську кров.
— Звідки ця дитина тут?
— Я зустрів її пізно вночі на вулиці одного міста, — продовжив брат.
Подив у очах Лів читалося настільки ясно, що він відчув необхідність розповісти більше:
— Запитав, чи не загубилася вона. Виявилося, що це сирітка, яка втекла з притулку. Я пообіцяв забрати її в свій дім, якщо вона дасть мені випити трохи своєї крові. Вона погодилася.
— І ти тримаєш при собі дитину, щоб пити її кров? — в голосі Лів звучало пекуче обурення.
— Не лише для цього. Вона — це певною мірою компенсація маленької сестри, яку в мене забрали. Та й у неї зовсім нікого немає в цьому світі.
— А притулок?

— А притулок, очевидно, був достатньо хорошим і привітним, щоб звідти втекти. У будь-якому випадку, Лів, мені подобається ця мала, і я маю намір виростити її. А якщо ти думаєш, що вона тут лише як посудина з кров'ю, то сама подумай — багато я можу взяти у дитини? Є й інші люди, які завжди раді нагодувати мене.
— Це прекрасно, Артуре. Все прекрасно: твоє повернення, бал, будинок, Анжеліка ... Я б хотіла побути тут ще, але мені правда пора бігти, — Лів з тривогою глянула у вікно і попрямувала до виходу.
— Послухай, — брат м'яко схопив її за зап'ястя, — а може тобі не повертатися?
— Ти з глузду з'їхав? — здивувалася Лів.

— Він навіть не знає, де тебе шукати. Ні, звичайно, Андре здатний побачити це досить швидко. Але, що він зможе зробити? Вб'є мене, тим самим породивши в тобі ненависть і відразу до нього? Накаже знову відправитися в заслання? Сестро, я тепер не такий простий, як був тоді. У мене величезні зв'язки і серед людей, і серед вампірів. Я можу відчутно зашкодити його бізнесу, можу знищити його. А, якщо нам випаде битись один на один, навряд моя сила поступиться його.
— Брате, — Лів вивільнила свою руку, — бізнес — це просто улюблена гра Андре. Не більше, не менше. Навіть якщо ти зруйнуєш один, у нього з'явиться новий. Але, вибач, швидше за це він зруйнує все, чого ти досяг. У ньому стільки сили. Іноді навіть я боюся його. Але ще більше — люблю.
Артур здивовано повів бровою.
— Так. Звідки цей подив? — Лів відкинула назад волосся, задерши підборіддя.

Артур мимоволі посміхнувся, згадавши, як вона робила це в дитинстві, наслідуючи матері. 

— Всі ці роки він здував з мене порошинки і дбав про мене так, ніби я не безсмертна істота, а кришталева статуя. Мої ж почуття завжди були прямо пропорційні тим, які відчувають до мене. Я не можу його покинути. І не хочу цього. Тим більше ось так, втікши посеред ночі.

— Тоді щасливої ​​дороги. Але, сестричко, повертайся. В цьому будинку ти завжди бажаний гість.
Вони обнялися, і Лів поспішно вийшла через задній двір. Вона викликала таксі. Водій був не в захваті від перспективи проїхати дві сотні кілометрів по серпантину, але кілька євро-купюр крупного номіналу подіяли на нього підбадьорливо і заспокійливо.
Наскільки Лів відчувала відстань, дорога не могла зайняти менше двох годин. У кращому випадку — півтори. В такий ранній час інші автомобілі майже не зустрічалися, і водій гнав навіть швидше, ніж це було дозволено на гірських дорогах. Але його авто було явно не молодим, судячи з тих жалібних звуків,  які час від часу долинали з-під капоту.

— Боюся, сеньйоро, після такого пробігу, мені доведеться довго підрехтовувати свою машинку, — після чергового з них поскаржився водій.
— Хочеш сказати, я мало тебе заплатила? — очі Лів блиснули в дзеркалі заднього виду.
Водій судомно зглитнув, зустрівшись з цим відображенням.
Лів черговий раз подумала, що всіх людей любити їй точно не під силу. Але ж і прожити без них вампіру теж ніяк. Такий вже це жарт природи: ти — найсильніша істота на Землі, але твоє життя залежить від найслабших. 

Таксист, очевидно, спинним мозком відчув, що краще йому більше не вимовляти ні слова.
«Але от Анжеліка — така приємна дівчинка, — Лів згадувала дитя в будинку Артура. — Навіть не віриться, що це людина. І містер Ваерман ... Чудовий співак. Добре зберігся для своїх років. І в міру користується парфумами», — ніщо так не дратувало Лів, як різкі запахи. 

Від водія починало нести потом.

Лів напружено стиснула щелепи, уявляючи, як довго їм ще їхати.
«Нічого було його лякати», — дорікнула вона собі.
Залишалося тільки відкрити вікно і рятуватися прохолодним ранковим повітрям, яке вривалося в салон. Таксист зіщулився від холоду на своєму сидінні, але, глянувши в дзеркало, знову розсудливо промовчав.

4. Андре