Лівія з роду Воранор. Розділ 20. Зілля

19. Закривавлений дзьоб 

20. Зілля

Наступного вечора Лів вирішила з'їздити до Джузеппе. У неї з'явився план, який, очевидно, передбачав Андре. Навіщо б іще він відправив їй листа з червонооким вороном?

У Джузеппе виявилося не так багатолюдно, як минулого разу. Не було навіть самого господаря. Синьйора Клементина висловила своє здивування раптовим візитом Лів лише піднятими вгору бровами. Але цей мімічний жест зайняв трохи більше секунди. Наступної миті вже знову мала звичну свою привітну усмішку. Вона повела гостей до великого дерев'яного столу, за яким нещодавно святкували її день народження. Тепер він виглядав не так святково: без скатертини та з двома великими тазами риби — в одному почищена, в іншому — ні. Попри сутінки синьйора Клементина і не думала переривати роботу.

Лів зібрала до купи все своє самовладання, щоб не кривити носа від рибного запаху. На свій подив, вона відчула, що Алессіо вдихає його з насолодою та ноткою ностальгії.
— Дівчата поїхали з Кіро, — синьйора Клементина взялася за ніж і почала інтенсивно зчищати луску з великої рибини. — Вони все літо просилися до нього в Мілан, та батько не пускав самих. А тепер Кіро забрав їх, пообіцявши не зводити з них очей. Лише два тижні до кінця канікул залишилося, тож нехай відпочивають, розвіються. А то все тут, у землі та на землі, з нами, старими.
— Які ж ви старі?! — вигукнув Алессіо.
Лів глянула на нього з подивом. На що він, зрештою, не звернув жодної уваги.
— Синьйоро, Ви, мов щойно розквітла троянда!
— Ай, який ти милий! – широко посміхнулася жінка.
Лів відчула, що комплімент хлопця зіграв свою роль — синьйора Клементина стала більш відкритою. Незважаючи на всю її привітність, до цього був у ній якийсь внутрішній бар'єр, але тепер він розтанув.
«Що ж, ґрунт підготовлений», — вирішила Лів.
— А де синьйор Джузеппе? — спитала вона.
— У місто поїхав, та ось досі ніяк не повернеться, — рука жінки розпорола риб'яче черево.
Лів закусила губу зсередини, щоб нагадати собі необхідність не реагувати на це.
— До ресторану повіз продукти.
«Годують і людей і нелюдів, — от славна родина!» — почула Лів думки Алессіо.
— Зрозуміло, — час було вже переходити до основної теми візиту, але Лів все не могла підібрати потрібних слів.
Очищена рибина плюснулась у таз до собі подібних, а руки жінки, тонкі, але сильні, взялися за нову.

— Навіщо Вам стільки риби, якщо вдома нікого нема? — Лів знову спитала не те, що варто було б.
— Ай, тому ресторану. Тільки це зранку треба відвезти. У них там якийсь великий бенкет намічається. Буде багато гостей.
«Може, вона вже й забула, навіщо приїхала», — знову думки Алессіо.
На цей раз вони послужили поштовхом для Лів.
— Синьйоро Клементино, ми, власне, приїхали дещо спитати у Вас, — випалила вона на одному подиху.
— Так, — жінка підняла на неї очі, і навіть ніж завмер у працьовитих руках.
— Ми шукаємо відьму. Чи не знаєте ви когось із них?
«Звичайно, зараз видасть візитку, — почувся сарказм Алессіо. — Напевно, ця мила жінка — довідкове бюро в таких питаннях».

Лів хотілося тріснути його чимось важким, але, завмерши в очікуванні відповіді, вона не відводила очей від синьйори Клементини.
— Стрегу, значить? — перепитала та, використавши традиційну італійську назву. — Мама розповідала про них... Так, колись їх тут було чимало. А зараз... Навіть не знаю, чим вам допомогти... Не знаю…

«От і добренько! — уже встиг зрадіти Алессіо. — Все, Лів, дякуємо, розвертаємось і йдемо!» — це чи не вперше він подумки звернувся до жінки.
— Втім, знаєте, є в місті одна синьйорина, вона торгує всілякими травами, — продовжила синьйора Клементина. — Косметику різну робить із них і ліки. Навіть для тварин. Ми ніколи вівцям щеплення не робимо, тільки у неї спеціальний збір купуємо. Потім додаємо його у воду і жодна зараза їм не страшна, — відклала ножа разом з недочищеною рибиною і швидко зробила жест двома руками, який означав «щоб не наврочити». Після чого одразу ж повернулася до роботи. — Хоча... навряд чи вона — стрега. Виглядає молодо, практично не змінюється ось уже років п'ятнадцять. Так, вона років п'ятнадцять у місті. Не змінюється, як ви, — хитро посміхнулася вона. — Але, може, то всі її трави.
— У будь-якому випадку вона може виявитися нам корисною, — запевнила Лів. — Де її знайти?
— О, із цим проблем не буде. Її крамниця знаходиться в самому хвості Скляної вулиці. Це невеликий милий будиночок, весь фасад в трояндах. Працює, якщо нічого не змінилося, до півночі.
— Скляна вулиця — незвична назва. Там що, все зі скла? — поцікавився Алессіо.
— Так ні ж! — засміялася синьйора Клементина. — Зі скла там тільки вікна. Просто раніше, ще за часів Відродження, на цій вулиці жили одні склярі. Вони були справжніми майстрами і творили дива! У нашій родині навіть збереглася ваза того часу, — не без гордості заявила жінка. — Якось покажу. Сьогодні просто маю цю рибу. І треба поспішати, адже ніч не така довга.

— Дякую, сеньйоро, Ви нам дуже допомогли, — Лів спробувала посміхнутися якомога приємніше. — Ми підемо, не будемо Вас більше відволікати. До побачення!
— Лів! — раптом гукнула жінка, коли вампіри вже відійшли на кілька кроків. — А навіщо тобі стрега?
— Потрібна її допомога, — Лів вирішила не вдаватися в подробиці.
— Не люблять вони таких, як ти, — похитала головою синьйора Клементина. — Навряд чи допоможуть. Дивись, ще клопоту наберешся. Якщо твою проблему можна вирішити без відьми, зроби це.
— Дякую, синьйоро, — вкотре повторила Лів.
— Послухай цю мудру жінку! — Алессіо ще всерйоз сподівався переконати Лів. Не просто було охороняти ту, хто сама шукала проблем на свою голову. Варто було зачинити її в підвалі будинку, забарикадувати двері чимось важким, викликати Роберто на допомогу і нікуди не випускати цю божевільну!
— Сідай швидше, — Лів нетерпляче грюкнула дверцятами машини. — До півночі залишилося менше години.

Алессіо знову жахнувся дикому водінню своєї підопічної. Але змінити її за кермом не міг, бо дорога була відома лише їй.
— Не люблять вони нас, — пробурмотіла Лів. — Як же! Відьми теж часто не гидують кров'ю, і людською, і тваринною. І не тільки п'ють її, а й для різних заклинань використовують. Такі гидоти творять!
— А ти звідки знаєш? — здивувався Алессіо.
— Від Андре. Він якось розповідав. Знав би ти з якої крові вони роблять приворотні зілля... — верхня губа Лів підвелася, носик зморщився, виказуючи огиду. — Але тобі вже не загрожує. У вампірів до приворотів щось на кшталт імунітету.
— То чому ти думаєш, що відьма взагалі здатна нам допомогти?
— Я просто не знаю іншого способу, — знизала плечима Лів.
«От би й не сунулася!»
— Послухай, — різко промовила жінка, глянувши на хлопця. Той навіть трохи відсахнувся. Погляд Лів завжди мав величезну силу. З однією лише його допомогою вона легко могла зачарувати чи налякати. Наразі їй дуже добре вдалося друге. — Це мій брат та моя проблема. Андре просто вб'є його, та й годі. А я... Я тільки зараз почала розуміти, навіщо мені ця відьма насправді. Я не хочу, щоб Артур помирав. Але я не хочу і щоб він жив.

«Як це по-жіночому! То ти хочеш, то не хочеш, тільки голову морочиш!» — склався віршик у Алессіо.
Лів не звернула на його думки жодної уваги і продовжила:
— Можливо, відьма знає спосіб, за допомогою якого вампіра можна просто нейтралізувати на якийсь час. Приспати, наприклад. Навіть якщо вона не захоче нам допомагати, я зможу витягти цей спосіб із її голови, і ми самі все зробимо.

Скляну вулицю вони знайшли легко. При в'їзді в місто, одразу за автозаправкою, був старий вказівник — чотири металеві таблички з назвами вулиць у формі стрілок, спрямованих у різні боки. Авто Лів повільно проїхало майже кілометр між охайних невисоких будиночків, перш ніж вони побачили заплетені трояндами стіни. Їх яскраво освітлювали два жовті ліхтарі, над входом сяяла неонова вивіска: «Травниця».

Дзенькнув дзвіночок на підвісці біля дверей, вампіри опинилися всередині магазину. За стійкою зі світлого дерева сиділа молода жінка. Вона читала книгу, але, як тільки увійшли відвідувачі, великі зеленаво-сірі очі відірвалися від сторінок і зустрілися з очима гості.
«Вампіри», — це слово відчулося Лів наче спалах блискавки у голові відьми.
В тому, що власниця «Травниці» відьма тепер можна було не сумніватися. Хто ще міг впізнати вампірів з першого погляду? А впізнавши, хто ще міг не відчути страху, а лише огиду, хоч і старанно приглушену.
— Доброї ночі! — Лів спробувала надати своєму голосу всієї можливої приємності.
Відьма піднялася
— Доброї. Чим можу бути корисна?
— Мене звуть Лів, — представилася вампірка. — А це Алессіо.
— Дуже приємно, — відьма назвалася у відповідь, думаючи при цьому, що представлення потенційних покупців дещо зайве.
— Нам потрібне щось, здатне приспати вампіра, — просто сказала Лів, немов замовляла ромашковий чай.

Алессіо напружено спостерігав, побоюючись, щоби господарка крамниці не застосувала замовлений продукт до них самих. Було більш, ніж очевидно, що таким гостям вона не рада.

Відьма завмерла на секунду з напіввідкритим ротом. Вона стала здаватися ще молодшою, ніж була щойно, скидаючись на здивованого підлітка.
— Приспати? — перепитала. — На який термін?
— Років на сто, щонайменше, — незворушно продовжувала Лів.
Вони говорили це зовсім невимушено, як:
«Скільки Вам ромашки, синьйоро?»
«Грамів сто. Можна трохи більше».
— Це коштуватиме чимало, — стрега вийшла з-за стійки.

«Отже, за гроші можна навіть вампіра приспати? — Алессіо був вражений. Він до останнього сподівався, що відьма просто скаже: «Нічим не можу допомогти». Або, ще краще — зараз подзвонить людям у білих халатах, бо жодних вампірів не існує, а вони двоє, мабуть, перегрілися на гарячому серпневому сонці й надивились фентезі.
— Гроші — не проблема, — запевнила Лів.
Травниця відірвала жовтий квадратний листочок від високої гірки різнокольорових папірців, написала цифрою олівцем і показала на стійку.
— Не проблема, — повторила вампірка.
«Дивно, — подумав Алессіо, — вони вільно говорять про те, як приспати вампіра, але вимовити вголос, скільки це буде коштувати — ні, — цифру на листочку йому не вдалося побачити. — У цьому вони такі схожі на людей».
Відьма попрямувала до високих дерев'яних полиць, обставлених різноманітними коробочками, баночками та маленькими паперовими пакетами з яскравими етикетками й великими фігурними літерами.
— Скільки років вампіру? — спитала вона, трохи піднявшись у повітря, щоб дістати до однієї з верхніх полиць.

Лів усміхнулася куточками губ, побачивши, як у Алессіо одна брова поповзла вгору. Це надало його обличчю неймовірно комічного вигляду.
«Ти ще чомусь здатний дивуватися?» — прочитав хлопець у цій усмішці.
— Двісті тридцять, — відповіла вампірка. — І це дуже сильний вампір. Набагато сильніші, ніж зазвичай бувають у такому віці.
— М-м-м, тоді знадобиться трохи більше кори дуба, — вголос думала та. — І ще це... — вона взяла дві однакові коричневі коробочки і одну червону. — І це, — торкнулася ногами підлоги і взяла невеликий флакон з темного скла. З усім цим відьма попрямувала до стійки. Зайшла за неї, дістала звідкись знизу дві посудини, що нагадували чашки Петрі і почала висипати то в одну, то в другу вміст коробочок і флакона.
— Зараз усе буде готово, синьйоро, — вона зобразила професійну усмішку.

Пухнастою щіточкою в одній із чашок її рука перетворювала вміст на однорідну пасту. Потім взялася за іншу. Там у неї вийшла каламутна рідина.
— Вибачте, що питаю, а Вам колись доводилося займатися подібним? — обережно поцікавилася Лів.
Відьма глянула на неї важким поглядом, але поспішила пом'якшити його усмішкою:
— Всі запитують про досвід роботи. Але досвід не завжди допомагає, тому що випадки різні. Не буває двох однакових. Ні, мені не доводилося готувати зілля для присипання вампірів. Але я знаю, як це робиться. І, повірте, будь вашому братові хоч тисячу років, хоч більше, це подіє.
— Брату? — насторожено перепитала Лів. — Я зовсім не казала, що збираюсь приспати брата.
— Не ти одна тут умієш читати думки, — стрега раптом відкинула всі формальні звернення і так блиснула очима на вампірку, наче хотіла спопелити її поглядом. — А якщо не подіє, я поверну гроші, — голосом, як у рекламі якогось супер-надійного засобу додала вона, щоб трохи розрядити атмосферу.

Коли із зіллям було покінчено, воно дивним чином набуло вигляду абсолютно прозорої рідини. Немов фокусник, відьма витягла звідкись із таємних глибин своєї стійки маленьку пластикову пляшку і вилила в неї вміст обох посудин. Пляшка виявилася повністю заповнена.
— Все, що треба зробити — вилити це на нього, — відьма поклала пляшку у паперовий пакет з логотипом у вигляді фігурно закрученої зеленої «Т» і тільки після цього простягла Лів. — Краще в обличчя, так швидше подіє. І самі будьте обережні. Усього кілька крапель здатні значно загальмувати вампірську реакцію. А вам знадобиться вся швидкість і спритність, на які ви тільки здатні.

Нарешті товар було отримано та оплачено. Алессіо зітхнув із полегшенням, коли вони покинули стіни «Травниці».
— Сідай за кермо, — скомандувала Лів. — Тепер ми їдемо до мого брата. Туди дорогу ти знаєш.
Вона сіла на сусіднє сидіння. І, вперше за весь день, відчула себе розслабленою. Щоправда, відсотків на вісімдесят, бо найскладніше залишалося попереду.
— Чи не занадто все просто? — натомість Алессіо був у сталевих кайданах напруги. І, здавалося, вони стискали хлопця сильніше й сильніше. — Приїхав, купив якусь рідину, поїхав, приспав вампіра. Не віриться мені...
— Не знаю, — відмахнулась Лів. Їй зовсім не хотілося думати, що щось не так. — Я бачила її думки, вона знала, що робить. Алессіо, це світ товарно-грошових відносин – заплатив – отримав. І все. Не накручуй себе. І мене заразом. Я збираюся поринути в роздуми про те, наскільки погано вчиняю по відношенню до свого братика.
«Але мені це не подобалося з самого початку. І зараз не подобається, й інакше бути не може», — пробуркотів подумки хлопець.
— О, гадаю, Андре теж не сподобається. І, тим більше, Артуру, — Лів любовно дивилася на пакет у своїх руках і водила нігтиком по краю. 

21. Кревна розмова