Лівія з роду Воранор. Розділ 21. Кревна розмова

20. Зілля

 21. Кревна розмова

Коли автомобіль Лів чорною пумою підкрадався до розкішного будинку Артура, понад усе вона хотіла, щоб кілометри дороги відмотали назад. З одного боку, прагнула якнайшвидше покінчити з усім задуманим, з іншого — їй не хотілося й починати. Адже це означало втратити те єдине рідне, що залишалося в неї в цілому світі. Це означало власними руками зрубати гілку зі свого сімейного дерева, одну з двох живих гілок, які залишилися. Це означало відірвати собі половину серця і зостатися навіки з раною, яка ніколи не дасть про себе забути.
— Артуре! — попри це, вона радісно гукнула, виходячи з авто. Її голос звучав високо й голосно. — Артуре, ти вдома?
Вампір з'явився в лічені секунди. На ньому була чорна футболка з написом «Hijo de la Luna», що означало «Син Місяця», і такого ж кольору шорти трохи нижче колін. Волосся коротше, ніж у їхню останню зустріч, але так само зачесане назад. Це робило ще виразнішими риси його обличчя, особливо брови, наче нанесені щедрими широкими мазками художника на світле полотно.
— Сестро?! — Артур не приховував подиву.
Лів обережно спробувала проникнути в його думки. На її подив, це вийшло легко. Вона побоювалася, що він закриється від неї, як закривався від Андре. Але ні, нічого такого Артур не зробив.
— Навіть не сподівався так скоро тебе побачити, — вони неспішно йшли назустріч один одному і, нарешті, зустрівшись, обнялися.
— Ох, Артуре, я тебе так люблю, — прошепотіла Лів йому на вухо.
У цей момент Алессіо підкрався до вампіра ззаду і виплеснув вміст відьомської пляшки йому на спину. Такий нехитрий план вони з Лів розробили дорогою. І, хоча за словами стреги, найефективніше було б хлюпнути вампіру в обличчя цим зіллям, вони вирішили, що тільки підлий напад зі спини може мати хоч якийсь успіх.
— Сестро, — обійми Артура стиснулися сильніше.
Лів подумала, що це судоми помираючого, точніше, засинаючого. Але згодом його руки розтиснулися, Артур блискавично обернувся і з божевільною силою вдарив Алессіо прямо в обличчя. Молодий вампір ніяк не очікував такої реакції від того, хто мав звалитися до ніг Лів і заснути міцним сном на довгі роки. Він відлетів метри на чотири і впав на спину, вдарившись головою об кам'яні сходи. Артур зірвав із себе футболку й кинувся до нього. Алессіо намагався захищатися, залишаючись у лежачому положенні, але старший вампір швидко досяг своєї мети — обернув мокру футболку навколо голови хлопця і тримав його так, поки тіло охоронця не стало зовсім нерухомим.
— Якщо це те, про що я думаю, — Артур неквапливо підійшов до Лів, розкручуючи футболку лівою рукою, — то у твого хлопчика щось на зразок непритомності. Або коматозного стану. Не бійся, мине через добу, може трохи більше. Залежно від того, наскільки він міцний.

Лів дивилася то на брата, який зупинився в одному кроці від неї, то на непорушне обличчя Алессіо з розширеними зіницями в немигаючих очах.
Думки Артура були перед нею, як на долоні, він одразу ж зрозумів, що на нього хлюпнули зіллям, зрозумів за ледь уловимим запахом, на який Лів навіть не звернула уваги (з її чуйним нюхом!). Вона його відчула лише тепер, коли брат почав розмахувати футболкою.
— Бачу, ти вже все зрозуміла, люба, — сказав Артур, криво посміхаючись. — Але поясню ще словами, щоби незрозумілостей зовсім не залишилося. Пам'ятаєш мою розповідь про відьмочку Латель?
Звісно Лів пам'ятала. Артур бавив її цією історією, щоб вона не набридала йому зі своїми одвічними питаннями.
— Я говорив, незважаючи на те, що вона мала не дуже позитивний досвід стосунків з вампірами, між нами виник дуже тісний зв'язок. Мила Латель посвятила мене в деякі тонкощі боротьби з вампірами. Вона хотіла захистити мене, — Артур раптом кинувся до Лів, закрутив їй руки за спину і зв'язав своєю футболкою.
Тієї ж миті жінка відчула неймовірну слабкість, її ноги підкосилися, і вона обм'якла в його руках. Але свідомість залишалася на місці, контроль було втрачено лише над тілом.
Артур дбайливо взяв сестру на руки і поніс в дім.
— Ми з Латель докладно вивчили всі засоби, якими можна вбити, приспати або просто послабити вампіра, — продовжував він свою розповідь. — Правда, їй не було чим мене убезпечити, крім знань. Жодні протиотрути чи захисні засоби їй не були відомі. Але книга, яку я недавно придбав, так, та сама, за яку і тобі дісталося, вибач, виявилася мудрішою за мою прекрасну відьмочку, — Артур ніс сестру на верхній поверх будинку. Він ніби навмисне не поспішав, щоби можна було наговоритися. — Її писали відьми упродовж п'яти століть, з XII по XVI століття. Вона одна з небагатьох пережила часи інквізиції. Папа Інокентій VIII організував спеціальну експедицію для пошуку цієї книги. Він сподівався використати мудрість відьом проти них самих. Перемогти відьом! Простому, хоч і не такому вже дурному, смертному! — у Артура вирвався саркастичний сміх. — Книги на той час були величезною рідкістю і неабияким скарбом, наскільки тобі відомо, дорога, — повернувшись до повчально-оповідального тону, продовжив він. — Їх писали вручну. І для того, щоб зробити копію, необхідно було багато копіткої праці та часу. Більшість із них, наприклад та, яка не дісталася Інокентію VIII, але дісталася мені, існували та існують в єдиному екземплярі. Так от, з цієї книги я почерпнув справді безцінну інформацію і зміг зробити щось на кшталт захисного заклинання. Думаєш, тільки відьми вміють заклинати? — він відчинив ногою високі білі двері.

Лів побачила над собою ніжно-блакитну стелю з білим розписом. Брат опустив її на килим, розв'язав руки і випрямив їх, щоб вона могла лягти на спину. Жінка спробувала поворухнутися. Піддалися лише пальці на ногах.
— Моя мила маленька сестричко, ти мене так засмутила, — насправді Артур зовсім не здавався особливо засмученим. Він сів поруч із сестрою, щоб вони могли бачити обличчя один одного.
— Ти мене теж, — майже беззвучно прошелестіли губи Лів. Обличчя брата нависало над нею викликаючи відчуття, ніби вона дивиться в дзеркало. Але якщо раніше їй завжди подобалася їхня схожість, то зараз це дратувало як ніколи в житті.
— А я з чогось узяв, що ти любиш мене... — він провів рукою по волоссю сестри, яке розсипався по килиму, його пальці почали грати темним пасмом.
— Люблю... — Лів могла тільки дивитись і говорити слабким шепотом. Все, що вона відчувала в інших частинах тіла — це легке неприємне поколювання.
— О, певно, ти вирішила випробувати на мені цю відьомську водичку з великої любові! — очі Арутра на мить розширилися, він відпустив її волосся, а рука, яка ще секунду тому грала ним, стиснулася в кулак. — До речі, де тобі вдалося дістати таке зілля? Втім, не має значення.
— Ти чудовисько... — прошепотіла Лів.
— Відкрию тобі секрет, сестро, для більшості людей, які живуть на Землі, ти — теж. Немовлям ти пила не молоко, а кров своєї матері. Подорослішавши стала пити кров людей. Можна скільки завгодно міркувати про такі високоморальні аспекти, як «вбити чи не вбити свого донора», але одне заперечувати неможливо — всі ми використовуємо людей, щоб харчуватися. Наші тіла оновлюються в прискореному темпі завдяки цьому високопротеїновому напою, це дозволяє нам швидко виростати і залишатися молодими, це робить нас сильними, це робить нас вічними. Якщо тільки ми самі не стаємо ворогами власної природи, якщо тільки ми не забуваємо, хто ми є, якщо тільки ми не починаємо вважати себе благороднішими за інших собі подібних, — він схилився над її обличчям, і в якийсь момент Лів подумала, що він готовий впитися їй у горло.

Але ні, вона, як і раніше, могла бачити його думки. Й там не з'являлося нічого подібного.

— Думаєш, такого брата я чекала?
— О, як це сумно — не виправдовувати чиїсь очікування, — вампір випростався і зобразив на обличчі до неподобства ненатуральне засмучення.
— Андре уб'є тебе...
— Безперечно, — Артур дивився на сестру зі своєї майже двометрової висоти. — Він давно про це мріє. Чи не правда? Ти була ще дитиною, і він не хотів ранити тебе, тому відправив мене у вигнання. Він виховував тебе в розкоші, теплі і всій тій любові, на яку тільки був здатний. А я блукав світом, ніде не знаходячи собі ні тривалого притулку, ні рідної душі. Так, я вбивав людей сотнями, може тисячами. Давно перестав рахувати. Але серед них я зустрів багато гідних представників. Виявилося, що люди можуть бути надійними партнерами. Таких я захищав від небезпеки, таким допомагав усіма відомими мені методами, всіма методами, доступними лише мені.

Лів не подобався його тон як і його погляд. Вона відчувала в ньому ненависть, яка виривалася з таємних замкнених підвалів темної душі. І ця ненависть мала величезну руйнівну силу. Чорними хвилями вона ніби огортала Артура, розростаючись вгору і вшир, виблискуючи електричними іскрами.

Неприємне поколювання посилювалося в ногах. Його вже можна було назвати болем.
— Як довго це триватиме? — простогнала Лів.
— Сподіваюся, на добу вистачить, — Артур відвернувся до вікна. — Та, підозрюю, твій благовірний примчить швидше. Він же відчуває, що з тобою відбувається, чи не так? — брат знову схилився над нею. — Бачить, як корчиться від болю його кімнатна рослинка, його домашня кішка, яка звикла годуватись тільки з холодильника, і забула смак полювання. Про що це я? Навіть ніколи не відчувала цей смак. Кішка з оксамитовим хутром, яка живе лише для того, щоб муркотіти на колінах господаря.
— Заткнись, великий знавець мого життя! — Лів зібрала всі сили, щоб вигукнути це. Вийшов лише слабкий хрип.
— Так, мила кішка, яка ніколи не випускала свої кігтики, — вів далі Артур. — А тепер і рада б, але вже не може.

Лів хотілося хоча б прикрити очі, щоб не бачити це самовдоволене обличчя. Але повіки, будучи в солідарності з рештою частин тіла, теж відмовилися підкорятися мозковим імпульсам.
— Невже ти не могла просто не втручатися? — Артур присів, провів пальцем по одній її брові, потім по другій, наче малюючи їх. — Моя маленька мила Лів...
Як він смів називати її так само, як Андре? З його вуст усі ці слова звучали так отруйно!
— Ти живеш своїм життям, а я своїм. У вихідні ми їздимо один до одного в гості, гуляємо, ходимо на пляж, ти граєш на скрипці...
— Вбиваємо когось...
— Так, люди вмирають, людей убивають. І цим я займаюся. А мені платять за це. У дев'яносто дев'яти випадках із ста платять мені теж люди. Точніше, платили, бо я вже залишив свій промисел і ніби вийшов на пенсію. До речі, хочу тобі нагадати, вампірів також убивають. Наших із тобою батьків убили. І нашу бабусю, про яку ми так багато чули, але яку ніколи не бачили. І всім іншим нашим предкам також люб'язно допомогли покинути цей світ.

На кілька секунд у повітрі повисла тиша. Вона здавалася великою темною краплею, з чогось важкого і в'язкого, можливо з нафти... Ні, швидше це була крапля крові. Вона роздувалася величезним багряним міхуром, давила на барабанні перетинки. І коли Лів уже готова була простромити її своїм слабким голосом, Артур зробив це першим:
— Скажи, а чи ти пам'ятаєш наш фамільний герб?
«Не пам'ятала б, але Андре дуже вчасно освіжив мою пам'ять, — подумала Лів. — Невже він усе знав про цю зустріч? Звісно ж, знав. Він завжди все знає. І він дозволив мені опинитися тут і божеволіти від цього болю... Ні, все правильно. Я ж так хотіла бути поряд із братом. От і насолоджуйся тепер сімейною нічкою!»
— Ворон, — прохрипіла вона Артуру у відповідь, і вперше сама відчула себе вороном, тому що слово, яке вона насилу вимовила, прозвучало дуже схоже на зловісне «кар-р-р!»
— Правильно, — Артур посміхнувся куточками губ. — Але ж не просто ворон, правда? У нього закривавлений дзьоб.
— Так, — Лів уже відчувала, що їй зовсім не хочеться продовжувати цю тему.
— А знаєш чому?
— Ми — вампіри... п'ємо кров... От і у ворона нашого дзьоб у крові, — вимовляти таку довгу фразу довелося з паузами. Лів здавалося, що біль дедалі сильніше здавлював горло.
— Всі вампіри п'ють кров, наскільки тобі відомо, — Артур відійшов кудись в сторону. — Але ж не всі малюють її на своїх гербах. Не всі роблять із неї культ.
— Який ще культ? Це просто картинка.
— Лів, не знаю, як у тебе з геральдикою, але думаю, принаймні, герб свого чоловіка ти бачила. Власне, тепер він і твій теж. Мудрий пугач, а не ворон-кровопивця. Ще є Мунроузи з Місяцем та трояндою. Років сто з гаком тому дехто з них убив нашу тітоньку Елейну. Ти її не застала, але ми з нею часто зустрічалися свого часу. Вона дуже любила подорожувати, побувала у всіх столицях світу. Сувенірів із собою не привозила, скоріше навпаки, залишала містам кілька трупів на згадку про себе. Кров була її пристрастю. І напівзаходів у цій справі Елейна не визнавала. Якщо пити, то до останньої краплі.

«Мунроузи? Невже хтось із родичів Жаннет убив нашу тітоньку? Може, навіть сама Жаннет? Але, зачекайте, пити до останньої краплі? Це не в правилах Воронарів! Що він несе?»

— Здогадуюся, що ти мені не віриш, — Артур знову сів навпочіпки поруч із сестрою. — Але навіщо мені брехати? Ти знаєш Воранорів, як добрих вихованих вампірів, які платять людям за кров, як зараз робить і твій милий чоловік. Батьки вживляли нам думку про те, що пити прямо з людини, та ще й без її згоди — це звірство. От тільки «хороші манери» в нашому роду поширювалися лише на них і нашу милу небачену бабусю. Всі інші родичі відомі як найжорстокіші створіння підмісячного світу.
«ЩО ВІН НЕСЕ!»
— Знаєш, чому я лишився останнім з чоловіків Воранор?
— Ти найживучіший.
«І це більше мене не тішить».
— Що є, то є, — над обличчям Лів блиснула білозуба посмішка. — Але це мене надовго не врятує. Чи бачиш, ти зневажаєш найманців, але Воранори — це гірше, ніж просто вампіри-вбивці. Це вампіри-маніяки, кровожерливі й мстиві. Тобі пощастило не стати такою. Але я серед них. І всі інші вампіри не бажають миритися із сусідством таких, як я.

Лів не відповіла. Вона не хотіла вірити у це. Вона й слухати не хотіла, та вибору їй ніхто не надав.
— Суть у тому, Лів, що я намагаюся тобі довести — це світ безперервної боротьби. Боротьби та усунення конкурентів.
— Для кого були конкурентами наші батьки? — Лів згадала слова з листа Андре. «Запитай його, як померли ваші батьки». — Ти ж сам сказав, вони відрізнялися від інших наших родичів-маніяків. Як і бабуся. То чому ж усі вони давно мертві?
«А ти ні».
Вираз обличчя Артура радикально змінився. Якусь мить жінці здалося, що йому так само боляче, як і їй. А його думки... Щось схоже на почуття провини з'явилося в них.
— Він обіцяв, що ти ніколи не дізнаєшся, — голос його пролунав приглушено. — Заради цього я погодився залишити тебе.
— Я ще не знаю, — прошепотіла Лів. І в цей момент зрозуміла, що насправді й не бажає знати.

Але було вже запізно. Спогади Артура розгорталися перед нею немов трилер на широкому екрані. І Лів побачила в його думках дещо, про що досі не могла навіть підозрювати, дещо, що Андре так старанно приховував від неї, дещо, що дозволяло зненавидіти Артура заново. Вона побачила все, починаючи з того самого моменту, як він малював план бабусиного будинку для грабіжників. Побачила, чому залишилася сиротою, побачила, хто привів убивць в їх дім. Побачила батька, образ якого вже практично стерся з пам'яті... Побачила уламки дивана з бузковою оббивкою... І його величезну дерев'яну деталь, яка стирчала з грудей Романа. Побачила матір, яка намагалася захищатися від непроханих гостей за допомогою двох дерев'яшок... І те, де в результаті виявилася ця нехитра зброя.
Ось чому Андре тримав її брата на відстані. Ось чому Артур скорився йому.
— Мій шлях — це шлях війни, — продовжив Артур вголос. — З перервами на пишні банкети та дні затишшя, в які я роблю все, щоб помножити сили у собі.
— Ти ж сказав, що вийшов на пенсію.
— Так, люба, я більше не роблю це за гроші. Але життя продовжується.

Життя справді тривало. Час ішов. Щоправда, це було майже непомітно до того, як у кімнаті почало світлішати.

Усвідомлення того, що ніч уже закінчилася, остання ніч перед поверненням Андре, мало радувати, але жінка лише відчула посилення внутрішньої тривожності. Ні, вона зовсім не дорікала собі за те, що почала діяти, не дочекавшись чоловіка. Безглуздо вже було за щось дорікати. Тим більше що вона просто намагалася пом'якшити розв'язку цієї історії.

Артур ліг поряд на килим і мовчав. Лів теж мовчала. Він узяв її руку в свою і міцно стиснув. Так вони й далі лежали в абсолютній тиші. Все, що відчувала Лів — це тонкі голочки, які завдавали їй болю зсередини, по всьому тілу. У долоні, яку тримав брат, ці почуття були особливо гострими. Тепер вампірка думала лише про свій стан і ні про що інше. Стільки болю їй не доводилося відчувати ніколи у житті.

Темрява повільно тікала з кімнати. Лів пригадала ту ніч, коли вона чекала брата в бабусиному домі. Як її тоді переповнювала радість! Там був годинник, циферблатом якого так гучно рухалася секундна стрілка. Тоді Лів чекала півночі. Тепер же вона не знала, чого їй чекати і коли станеться взагалі хоч щось.

22. Очищення