Лівія з роду Воранор. Розділ 22. Очищення

 

21. Кревна розмова

22. Очищення

— Вже скоро, — прошепотів Артур.
Лів не одразу зрозуміла, про що він. Їй здавалося, вона навіть забула про присутність брата в цій кімнаті. Але тепер з'явився сторонній звук, який нагадав про існування навколишнього світу. І це був не лише шепіт Артура. Десь у глибині будинку, швидше за все, вже на сходах, лунали дуже тихі обережні кроки. Хтось наближався до їхньої кімнати. Двері відчинилися майже безшумно, але потік повітря, який увірвався в прохід, давав зрозуміти, що це не слухова галюцинація.

Біль у руці, який до того був найвідчутнішим, раптом перестав відрізнятися від решти болю. Це Артур розтиснув долоню і підскочив на ноги. Лів почула голос Андре у своїй голові:
«Все буде добре».

Чомусь їй здалося, що ця фраза не обіцяє нічого доброго. Оскільки сама вона не могла бачити ні чоловіка, ні брата, їй довелося спостерігати за розвитком подій очима Андре: її брат стояв навпроти нього з шаленою напругою в кожному м'язі та блиском ненависті в очах.

«Тільки не вбивай його», — послала вона чоловіку благальну думку.
«Постарайся ні про що не думати, щоб не відволікати мене», — суворо відповів він.

Лів налякав його внутрішній голос. Вона перейшла в думки брата. Артур все ще вичікувально дивився на супротивника. Лів побачила Андре у діловому костюмі, але без краватки, з сорочкою навипуск — зовсім нетиповий для нього вигляд. Бачила і те, що Артур не наважується атакувати. Андре зробив приставний крок убік, швидким рухом скинув піджак на підлогу, вихопив звідкись з-за спини кілок (порівняно невеликий — сантиметрів тридцять) і кинувся на нього. Артур встиг ухилитися, але опинився практично притиснутим до стіни. Він схопив стілець і відламав від нього дві передні ніжки. Тепер у нього теж була зброя, вона виглядала ще більш жахливо, ніж гладко обтесаний кілок Андре — дві товсті палиці з чотирма гранями і гострими трісками. Далі було щось подібне до фехтування, тільки на дуже близькій дистанції. Одним кілком Андре вправно відбивав подвійні удари Артура.

«Як йому це вдається?» — не без захоплення подумала Лів.

І тут же наказала собі замовкнути. Але якась частина її свідомості, яка навіть не потребувала слів, зазначила, що таємницею успіху Андре є вона. Через неї він міг бачити всі думки суперника, і це надавало йому перевагу.

Артуру вдалося зачепити праве стегно Андре — на брюках з'явилася рвана смужка, яка швидко забарвилася багряним. Поранений вампір загарчав і кинувся в атаку. Він розпоров ліву руку Артуру від кисті до передпліччя, і той випустив одну з палиць. Миттєво Андре підхопив її. Тепер перевага у зброї була на його боці. Притискаючи до себе закривавлену руку, Артур перестрибнув через супротивника і різонув його по плечу. Він мав намір пройтися палицею по його горлу, але з незрозумілих для нього причин йому вдалося зачепити лише плече. Цю рану, як і ту, що була на стегні Андре, можна було назвати просто глибокою подряпиною.

За кого вболівала Лів у цьому поєдинку? Ні за кого. Вона боялася думати про щось взагалі, а про результат особливо. Її власний біль перетворився на щось віддалене, фонове, зовсім незначне. Тепер вона відчувала тільки те, що відчували бійці. І рани кожного з них були для неї однаково болючі.

Артур пропустив ще один удар, цього разу в передпліччя правої руки, але свою зброю він зміг би втримати, якби наступний удар не припав по палиці. З глухим звуком вона стукнулася об підлогу, і Андре відкинув її ногою в дальній кут кімнати. Артур посміхнувся в дусі «нічого втрачати». Зібравши залишки сил, він різко присів, виставивши вперед одну ногу, сильно вдаривши нею по ногах Андре. Той не передбачав такого — випад був імпульсивним, не обдуманим навіть за секунду до його здійснення. Андре не втримав рівноваги. Але падіння лише допомогло йому. Він навалився на Артура і його загострений кілок опинився біля самого горла приголомшеного супротивника, який не встиг вивернутися. В очах Артура не було ні страху, ні паніки. Та сама посмішка грала на його обличчі. Він усвідомлював, що це кінець, але водночас не вірив у це. Андре знав, що тягнути не варто, потрібно негайно увігнати кілок противнику в шию. Але він більше не бачив перед собою Артура. Він бачив Лів. Лів, яка глузливо посміхалася йому, ніби говорячи:
«Ну що, ти справді зможеш убити мене?».
«Зможу, – сам собі відповів вампір. — Заради тебе самої зможу».

Кілок пройшов через гортань Артура наскрізь, упершись у підлогу.
Новий вид болю пронизав Лів, він вибухнув у горлі і розтікся хвилями по всьому тілу. Її голова буквально розривалася від цього. Їй здалося, що вона сама помирає. Цей біль відчув і Андре, але далеко не так гостро, швидше, як відлуння болю. Тільки тепер він усвідомив, що його зв'язок з Лів набагато слабкіший, ніж у неї з братом. І тоді він злякався, що вбив її теж.
— Лів, мила, послухай, — він опустився біля неї на коліна, — я не можу зняти дію відьомського зілля, але той біль, від якого ти божеволієш, зараз минеться, — Андре приклав руку до її чола, провів по щоці до шиї.
Жінка відчула, що біль у горлі справді відступає.
«То ти вмієш зцілювати одним дотиком?» — спитала вона подумки. На те, щоб вимовити слова, їй, здавалося, нізащо не вистачить сили.
— Ні, на жаль, — сумно усміхнувся вампір. — Просто останні агонії твого брата скінчилися, він помер. І ти більше не відчуваєш його болю.
«Помер… — повторила про себе Лів, наче змушуючи себе звикнути до цього слова. — Звісно, ​​помер. Хто ж зможе жити з кілком поперек горла? Він помер, і так мало статися, — переконувала вона сама себе. — Так мало статися і так сталося. Я сама це запропонувала Я сама цього хотіла... Андре!

— Заспокойся, — він тримав її обличчя у своїх долонях. — Так справді мало статися. Ми зупинили вбивцю. Одного з найжорстокіших найманців підмісячного світу. Лів... І в цьому немає жодної краплі твоєї провини. Вся його кров тільки на мені.

«Ти просто так багато помилявся, Артуре...» — вона уявила собі брата таким, яким побачила в його останній день народження. Він був чарівним, сильним, щасливим... А тепер... Тепер він був таким... мертвим.

Андре обережно взяв Лів на руки і поніс геть із кімнати з блакитною стелею. Жінка миттєво відчула яскраві спалахи болю в тих місцях, де його руки торкалися її тіла.

«Дуже дивно, що застигло все тіло, крім очей та губ. Я можу бачити, я можу говорити, хоч для останнього і потрібно докладати максимум зусиль».
— Нічого дивного, — відповів Андре. Вони вже спускалися сходами. Він спеціально не поспішав, щоб не завдавати їй зайвого болю. — Це зілля колись вигадали відьми для допиту вампірів. Пізніше виявилося, що при сильнішій концентрації воно здатне вбити.

Андре посадив Лів на переднє сидіння. Вона ледь стримала крик. На заднє він уклав Алессіо, насилу зігнувши його ноги в колінах (при цьому потрібно було дотримуватися крайньої обережності, щоб не зламати їх).
«Залишилося подбати про Артура, — подумала Лів. — Що ти збираєшся з ним робити?»
— Те, що він зазвичай робив зі своїми жертвами — спалити.
«Ні! Прошу, просто поховай його в саду».
— Його потрібно очистити. І відпустити. Відпустити з нашої пам'яті.
Андре піднявся в кімнату, де лежало тіло Артура. Лів спостерігала за всім, що відбувалося далі, очима чоловіка. Він зупинився біля мертвого тіла, витягнув руки вперед, і сказав:
— Силою вогню тебе очищаю.
Волосся Артура спалахнуло, вогонь почав розповзатися по обличчю, яскраво сяючи на бровах та віях. Полум'я перетекло через шию, продірявлену кілком, далі по тілу, залишаючи за собою обвуглену плоть.

Лів здавалося, що вона задихається, так, якби була людиною і не могла дихати під водою.

Тіло вбитого вампіра перетворилося на одну велику чорну масу. Андре підняв руки вгору і промовив:

— Силою вітру тебе очищаю.
Вітер відчинив вікно й увірвався до кімнати. Він перетворив чорну масу на купу невагомого попелу, закрутив і забрав геть.
— Силою землі та силою води, що приймуть твій порох, очищаю тебе! — наостанок прокричав Андре.

Він повернувся до автомобіля.
— Тепер з ним справді покінчено. Весь біль, який він завдав цьому світу, спокутують вогонь, земля, вода та вітер.
Йому хотілося обійняти дружину, але він знав, що тільки посилить і без того страшенний біль своїми дотиками. Тому лиш завів двигун і погнав автомобіль геть від розкішної вілли у мавританському стилі.
— Як? — прошепотіла Лів крізь ледве відкриті губи.
— Вогонь здатний знищувати, — сказав Андре, — він знищив тіло вбивці. Вода поступово розмиє все, що пам'ятають про Артура у будь-якій точці Землі, де він з'являвся. Через підземні річки та струмки інформація передастьться також землі та очистить її пам'ять. І негативний слід, який залишив своєю діяльністю твій брат, більше не нависатиме над тими краями, які знали його як убивцю. Але на це підуть роки.
— А вітер? — запитала Лів. — Ти нічого не сказав про вітер.
— А вітер теж послужить інформатором, — Андре пригладив її волосся. Вона бачила себе його очима і розуміла, що виглядає жахливо. І все-таки це було краще, ніж виглядати мертвою. — Саме вітер, розносячи порох Артура, розповість і землі, і воді про те, що найманець сплатив за свої дії найвищу ціну, яку міг.

«Перед смертю всі рівні, — подумала Лів. — Навіть ті, хто вважають себе безсмертними. Смерть – найсправедливіший суддя. Її не можна підкупити. Їй нема справи до твоїх багатств, амбіцій, планів. Вона байдужа до твоєї любові та ненависті. Вона глуха до твоїх прохань і благань. Вона приходить, щоб виконати свою справу. І вона виконує її. Завжди. Можна намагатися втекти від неї, можна бігати довкола неї та кричати, можна погрожувати їй, благати її, не можна лише одного – зупинити її. Скільки б не було тобі років, смерть завжди виявиться старшою. Яким би мудрим чи хитрим ти не вважав себе — вона тебе завжди перехитрує.
Так, перед смертю всі рівні. Немає для неї молодих і старих, розумних і дурних, багатих та бідних, сильних та слабких, праведних та грішних. Є тільки живі та мертві. І коли вона приходить за тобою, решта вже не має значення».

23. Багряний