Лівія з роду Воранор. Розділ 23. Багряний

22. Очищення 

23. Багряний

«Щоб не стати полоненим минулого, необхідно безперервно рухатися вперед. Чим довше життя, тим більше в ньому втрат. І якщо не заповнювати порожнечу, яка розростається, твоя душа стане самотньою пустельною трояндою посеред пісків», — спогади Лів воскресили слова Шатора — вампіра, який був ватажком синіх бедуїнів. Коли Андре носився з нафтовими справами північною Африкою, він залишав свою підопічну-підлітка на деякий час у друзів.

Шатор, як і його одноплемінники, пов'язував голову синім. Такого ж кольору була половина його обличчя та руки — фарба вже не вимивалася зі шкіри. Щоранку він наносив своєрідний макіяж — малював зморшки навколо очей, рота і на лобі, щоб виглядати, як личить шестидесятилітній людині, за яку його сприймали. Вечорами навколо нього збиралося все плем'я. До Шатора приходили за порадою та втіхою, за вирішенням суперечок і просто, щоб послухати його. Такої сили голос здатен був і зачарувати, і підкорити своїй волі. Лів він дуже нагадував голос Андре, але було в ньому щось зовсім особливе — можливо, так проявлявся його власний життєвий досвід. Досвід вампіра, максимально вільного від усіх нав'язаних цивілізацією порядків та забобонів, вільного від усього світу.

— Піднімайся! — почула Лів голос Кіро. — Вставай же! — він вирвав її зі східних спогадів.
Жінка знехотя розплющила очі.
— Пора, краса моя! Ти думаєш, тебе за п'ять хвилин одягнуть? — сьогодні молодий дизайнер був і щасливим, і страшенно знервованим. Він раз у раз поправляв лацкани бузкового піджака, або смикав його знизу, а коли не чіпав піджак — запускав пальці у волосся.

Прем'єрний показ його творінь повинен був початися за кілька годин, а Лів, замість того, щоб влитися в потік загального збудженого поспіху, лежала на широкому підвіконні підсобного приміщення.

Кіро потягнув її за руку, жінці довелося стати на ноги, щоб не впасти.
— У тебе ж найвідповідальніша роль, ти розумієш? — розмахував руками він. — Фінальний вихід!
— Так, Кіро, так, — Лів поправила волосся. — Все буде краще, ніж ти можеш собі уявити.
Той нічого не відповів. Він обхопив Лів за плечі і підштовхнув її до дверей.
— О, моя пташка прилетіла! — першою, кого побачила жінка у незвично яскравому світлі гримерки, виявилася Жаннет. Вона стиснула Лів в обіймах раніше, ніж та встигла вимовити привітання. Золота сукня австралійки виявилася ще приємнішою на дотик, ніж на вигляд.
— Жаннет, не чекала тебе побачити, — звільнившись із обіймів, Лів окинула подругу захопленим поглядом.
Волосся Жаннет виглядало навіть розкішніше вбрання — великі чорні «голлівудські» локони до самої талії. Сукня робила її фігуру схожою на справжнісінький пісочний годинник. Зап'ястя лівої руки прикрашав широкий золотий браслет із трояндою на тлі місячного диска.
— А це звідки? — Лів підняла руку подруги, на якій сяяв великий діамант в обрамленні платини.
— Від мене, — Кіро обійняв Жаннет за талію.
Лів завмерла з напіввідкритими губами.
«Не може бути, не може бути, не може бути», — повторювалося в неї у голові.
— Це означає, що ти переїдеш до Італії? — було першим, що змогла сказати Лів, трохи перетравивши приголомшливу новину.
— Я залишаюся в Австралії, — знову відповів за наречену Кіро.

Лів залишалося тільки дивуватися, як її подруга таке йому дозволяла. І ще більше — як це вона погодилася носити обручку на своєму завжди вільному безіменному пальчику?
— Пізніше я розповім всі подробиці, — Жаннет підморгнула Лів. — А зараз тобі час одягатися. Крісті! — гукнула вона.
До них підійшла мініатюрна асистентка з лавандовим волоссям, зібраним у недбалий пучок.
— Займися Лів, — веліла Жаннет.

Модель опинилася в кріслі перед дзеркалом, і Крісті, не промовляючи жодного слова, взялася додавати барв її обличчю. Потім її змінила інша дівчина, яка взялася робити Лів зачіску.

Кіро створив колекцію жіночого одягу у відтінках червоного. Чи було це наслідком впливу вампірів на його життя? Невже кров, яку він віддавав, щоб годувати сім'ю Даханавар, надихнула його? Кращого пояснення Лів не знаходила.

Перші моделі вже крокували подіумом. Лів востаннє глянула у дзеркало. Багряне мереживо спускалося з її плечей, обтікало груди і талію, а нижче з'єднувалося з об'ємною довгою шовковою спідницею, яка тяглася позаду широким шлейфом. Кілька відтінків червоних помад перетікали з одного в інший, зробивши губи жінки ще більш об'ємними. Волосся, як і в інших моделей, зібрали вгорі й переплели мереживною стрічкою в тон сукні.
— Сюди, — покликала помічниця. — Ще двоє і твій вихід.
Лів підійшла до Анни та Ліллі — моделей, які мали виходити перед нею.
— Просто крокуй і посміхнись на краю подіуму, — Анна доторкнулася до пальців Лів. — Такі холодні, — потерла їх долонями. — Я теж просто холола від хвилювання на своєму першому показі.
— До виходу! — скомандувала асистентка Анні.
Все сталося наче вдесятеро швидше, ніж на репетиціях. Повернулась Ліллі, потім Анна, і от Лів уже на подіумі. Спалах і шум зали існували десь, наче в іншому вимірі. Вона думала, що зосередиться на обличчі Андре, який сидів у першому ряду, але прямо перед ним гасали фотографи.
«Тільки б не впасти! І не наступити на шлейф», — думала Лів, усміхаючись на краю подіуму.
«Опівнічний птах не може розбитися», — почула вона фамільний девіз Даханавар, подумки сказаний Андре.
І вона не розбилася. Сукня й туфлі поводилися покірно, не створюючи проблем. Під бурхливі овації на подіумі з'явився Кіро, який встиг переодягтися у чорний костюм і сорочку в тон сукні Лів. За ним вийшли всі моделі, оточивши дизайнера червоним ореолом. Дизайнер вимовив свою промову з подяками. Лів бачила, як поряд з Андре синьйора Клементина витирала сльози материнської гордості та щастя. Обличчя Джузеппе сяяло, а сестри і брат не переставали знімати на свої смартфони.

Коли офіційна частина показу закінчилася, Лів нарешті спромоглася спіймати Жаннет і Кіро, щоб розпитати їх про те, як вони познайомилися.
— Андре запропонував мені відкрити свою справу в Австралії, — почав Кіро. — Важко не погодитись, що в Італії ринок моди справді перенасичений. Так, там моя батьківщина і сім'я — вони завжди будуть у моєму серці. Але саме в Австралії зараз моє місце. Жаннет допомагала з пошуком приміщення для першого бутіка та майстерні. Підготовка показу теж лягла на її плечі.
— Звичайно, у процесі ми з Кіро зблизилися, — якби шовк мав звучання, то це був би голос Жаннет.

Лів посміхнулася, згадуючи, про скількох чоловіків вона чула від подруги. І тепер Жаннет Мунроуз виходить заміж. За людину. Зрозуміло, Кіро до товариства вампірів звик з дитинства. Але щоб одружитися з одним із них?
— Ви неперевершено чарівні! — до них приєднався Андре. — Усі ви! Зізнаюся, Кіро, я не сприймав одяг як щось особливе до сьогоднішнього вечора. Але те, що ти зробив – це витвори мистецтва!
— Сподіваюся, преса та блогери відреагують хоч із часткою твого захоплення, — відповів дизайнер.
— Навіть не сумнівайся в цьому, — Жаннет виглядала непідробно гордою за свого нареченого.
— Лів, тобі подобається у Мельбурні? — питання Андре виявилося для дружини несподіваним.
— Таа-а-ак..., — протягла вона, намагаючись згадати щось, що могло б спростувати цю відповідь, але нічого подібного не знайшлося.
— То ми залишимося тут, ближче до цих двох голубків?
— У сенсі, жити? — уточнила Лів.
— Жити, — підтвердив Андре.

Покидати Італію, разом із домом, в якому вони провели двадцять років, бабусиним будиноком, мавританською віллою, де загинув Артур...
— Так, — відповіла Лів. — Я готова залишитись у Мельбурні хоч на цілу вічність. Чи в будь-якому іншому місці на віддаленому від Європи маленькому сонячному континенті. А з нашою італійською віллою що робитимемо? 

— Продамо, — у Андре не було ні тіні смутку за тепер уже колишнім домом. — Котромусь із наших вірних охоронців. За один долар. Що скажеш, Роберто чи Алессіо?

— Може їх самих спитаємо? Або вони зможуть там жити вдвох, — Лів не подобалося, що чоловік підбиває її робити такий вибір. Він явно був налаштований почути від неї одне конкретне ім’я. А потім, можливо, тільки можливо, вимагати пояснити свій вибір.

— Коли це я до чогось тебе примушував? Коли це я щось від тебе вимагав? — Андре обхопив дружину за талію однією рукою і припідняв над підлогою, щоб винести на найближчий балкон. 

Шум океану заглушив звуки святкового бенкету. Лів сперлася на широкі металеві поручні й глибоко вдихнула ніч. Солона вода, водорості, які викинуло на берег, розпечений за день асфальт, який тепер активно повертав своє тепло в атмосферу — їй сподобалася ця композиція ароматів. 

— Не так вже й відрізняється від нашого італійського узбережжя, правда? — не дочекавшись відповіді на попереднє питання, задав нове Андре.

— Відрізняється, — не погодилася Лів. — Все тут значно відрізняється. Але мені подобається, — вона повернулася до чоловіка, її рука ковзнула піджаком його рукава й зупинилася на шиї. 

— То ти назвеш ім’я? — прошепотів він. 

— Хочеш, щоб я приймала такі доленосні рішення? — Лів спробувала поцілувати його, щоб припинити про це говорити, та Андре не піддався.

— Роберто, — умисно сказала вона, хоча в думках дуже чітко звучало: «Алессіо». — У нього є кохана, а закоханим найбільше потрібен власний дім. 

— А що як і в Алессіо є кохана? 

Тепер уже Лів втратила бажання цілуватися. Вона відпустила шию чоловіка і сухо сказала:

— Тоді хай кидають жеребок.

— Тобі не цікаво, хто вона? — Андре насолоджувався її реакцією. 

Лів цього не розуміла. З одного боку він постійно провокував її Алессіо, з іншого — не виражав жодних ознак ревнощів. Власне, для них і не було підгрунтя. Серйозного принаймні.

— Хто вона? — дружина просто повторила частину його попередньої фрази.

— Сестра тієї відьми, у якої ти купувала зілля для покійного Артура. 

— Стрега? — перепитала Лів. — І як же вони могли познайомитися. 

— Наш вірний захисник їздив у ту крамницю ще раз — хотів придбати собі вампірського снодійного. Якби ж то таке існувало! 

— Натомість надбав кохання? 

— Миттєве, — запевнив Андре, взявши обличчя дружини в свої долоні. — З першого погляду, запаху, дотику. 

— О, — тільки й сказала на це Лів. — Тоді лише жеребок розсудить, кому з наших двох закоханих охоронців жити на віллі. 

— Як скаже моя чарівна дружина, — чоловік несподівано задовольнився такою відповіддю і нарешті торкнувся губами до її напіврозкритих губ. — Та, все ж, ми обоє знаємо, кого більше ти хочеш бачити в домі, де залишилося так багато від нас. 

— Ну чому тоді ми так довго про це говоримо? — Лів уперлася лобом в плече чоловіка. — Ти ж уже все вирішив. Зрештою, вілла — твоя приватна власність.

— Наша подружня, — виправи її Андре. 

— То що, мій підпис теж потрібен буде на документах про продаж? — знову підняла до нього обличчя. — Хочу цілувати тебе ще, а не тягнути далі цю розмову.

— Так, він там необхідний, — чоловік трохи заспокоїв її нетривалим цілунком. — І я не хочу, щоб ти ставила його з важким серцем.

— Мені не буде важко віддати віллу будь-кому, — запевнила Лів.

— Але краще, щоб це був хтось знайомий і приємний нам. 

— Роберто мені теж приємний, просто я його майже й не бачила.

— Йому ми теж дамо щедрі відпускні, — пообіцяв Андре, цілуючи дружину знову таким же нестерпно коротким поцілунком. — І домовимося з обома, щоб поверталися до своєї роботи на нас щоразу, коли ми будемо в Італії.

— Чому в Австралії ми можемо жити без охорони, а в Італії — ні? — Лів думала, що їм вже нічого не мало загрожувати.

— Тому що, любове моя, хоч твоє прізвище давно вже Даханавар, у Європі тебе все ще пам’ятають як Лівію з роду Воранор. А у Воранорів завжди було і залишається чимало ворогів.

— Остання з роду, — прошепотіла Лів. 

Першу ніч у новому австралійському домі подружжя Даханавар провело в атмосфері запалених свічок і букетів дивовижних місцевих квітів, який надарували їм на новосілля. Крім Жаннет і Кіро у Андре на цьому континенті виявилося чимало знайомих. Лів раділа цьому. Змалечку любила спостерігати за великими компаніями, слухати, як розмови перетікали від однієї теми до іншої так, що на якомусь особливо дискусійному питанні вже ніхто не міг пригадати, що їх привело до нього. Сама вона лиш зрідка докидала коротких фраз, які зазвичай вважали дотепними і влучними. Лів мала підозру, що так було значною мірою завдяки її привабливій зовнішності. Вона не раз помічала, як тонули непомічені в загальному гомоні не менш влучні й дотепні слова, злітаючи з уст когось не настільки яскраво примітного. І завжди намагалася підтримати хоча б коротку, окрему від загальної, розмову з такою людиною. 

На новосіллі подібних гостей не було. Всі, крім Кіро та супутниці одного давнього друга Андре, були вампірами. Та й ці двоє людей відчувалися з усіма присутніми на рівні. Така атмосфера Лів найбільше подобалася. Та вона нітрохи не сумувала, коли в середині ночі гості розійшлися, й вони з чоловіком лишилися вдвох.

— Люблю тебе, — Андре притягнув її до себе і поцілував у маківку. — На будь-якому континенті чи в океані — це завжди буде незмінним. 

— Для мене теж, — Лів підняла голову, щоб зустрітися своїми губами з його. 

Поцілунок затягнувся надовго. В процесі обоє позбулися одягу. Як і будь-яких сторонніх думок в голові. Світ зупинився від свого безперервного оберту, а разом з ним застигли непорушно все і всі, хто міг би відволікти Андре і Лів один від одного. До ранку існували лише вони вдвох — подружжя Даханавар. 

«Багряну сторінку в історії моди відкрив цієї ночі італійський дизайнер, — написала одна з найвпливовіших фешн-блогерок Австралії. — Ми бачили багато речей у відтінках червоного за цей рік, не кажучи вже про двадцяте століття. Але цей багряний — особливий Він відрізняється від бордового чи винного, і те, з якою майстерністю Кіро поєднує його з іншими відтінками, викликає захоплення і непереборне бажання якнайшвидше побачити на собі хоч одну з його суконь.
Сьогодні я зітхнула з полегшенням, тому що сучасна мода — це не лише крик відчаю старіючих брендів і оковириваючий креатив заради креативу. Зустрічається й живе мистецтво. Коли сукня перетворює тебе на шедевр — відчуваєш в собі силу, яку можна порівняти з магією. І не просто віриш, а знаєш — можливо все».

Кінець.