Лівія з роду Воранор. Розділ 18. Карнеол

17. Червоноокий ворон

18. Карнеол

Лист Андре остаточно збив Лів з пантелику. То він казав, що поспішати не можна, треба все продумати і підготувати, то раптом підкидав хмиз у її вже й без того палаюче багаття ненависті до брата.

Потрібно було терміново відволіктися, щоби не думати про все це.
— Ходімо на пляж, — запропонувала вона Алессіо.
Він сидів у своїй сторожовій альтанці біля воріт і явно не очікував її появи. Піджак скинув на спинку стільця, на сорочці розстібнута половина гудзиків. Погляд Лів мимоволі пробіг цією оголеною смужкою тіла між гудзиків. Засмага колишнього рибалки в обрамленні білої тканини здавалася ще виразнішою. Привабливішою.
— Так, звичайно, — одразу ж підскочив зі свого місця і виструнчився, всім своїм виглядом нагадуючи готового до бою солдата. Кинувся поспіхом застібати гудзики, ховаючи від очей жінки свої прекрасні м’язи.
— Я тільки сходжу переодягнуся, — жінка посміхнулася і зникла.

Море завжди допомагало Лів заспокоїтися і привести думки до ладу. Їй дуже хотілося поринути у його прохолодні хвилі та забути про все на світі. Але зараз вона не збиралася плавати, їй цікавіше було поговорити з охоронцем. Жінка постійно стежила за його думками, побоюючись, щоб у них не спалахнуло чогось зайвого. Остерігалася Лів і за себе. Алессіо був чарівним, навіть більш ніж. До того ж, вона ніколи не залишалася ось так уночі наодинці з гарним молодим вампіром. Одного разу Жаннет розповідала їй, що перевагу віддає виключно новонаверненим, адже вони більш пристрасні. І більш чуттєві. Не те щоб Андре чогось із цього бракувало. Можливо, бракувало самій Лів. Перш, ніж в ній зародилася пристрасть до її чоловіка, вона сприймала його як друга, вчителя, опікуна. І лише ближче до своїх двадцяти років помітила в собі закоханість, яка розгоралася у велику пристрасну любов без шаленого поспіху. А коли дивилася на Алессіо — ох! Важко було не замріятися якраз таки про пристрасть. І шалений поспіх. 

«Про що я думаю!» — дорікнула сама собі Лів, знімаючи довгу смарагдову спідницю й одягаючи легку чорну сукню до колін. Їй хотілося змінити тему. Але альтернативний варіант був лише один — Артур. Про нього думати вона хотіла ще менше.

«Це ж лише думки! — прошепотів внутрішній голос. — Навіть якщо ти уявиш собі бурхливу ніч із цим мачо, нічого страшного. Це ж лише думки!»

Лів погодилася з цим тихим голосом, але пообіцяла собі, що нічого подібного не уявлятиме.

Коли вони вже йшли тьмяно-жовтим узбережжям, в думках Алессіо була... жалість!
«Вона все ще страждає», — з сумом думав він.

І Лів знала, що це про неї.

«Але навіть смуток гарно виглядає на її обличчі, — розгортався його внутрішній монолог. — Вона виглядає як тендітний підліток. Цікаво, скільки їй років?»

Лів хотіла відповісти, що практично в шість разів старша за нього, але вирішила не лякати хлопця цією цифрою. 

— Поглянь на Місяць. — сказала Лів, бажаючи відволікти його. — Найтоншої роботи срібний серп. Ідеальний вигин.
— Та-а-ак... — протягнув хлопець, піднявши очі до нічного світила.

Але в думках його замиготіли образи про ідеальні вигини Лів. Він знову глянув на неї, швидко відвів погляд, боявся, що отримає від неї їдкий коментар з цього приводу. Чорний батист хоч і обтікав груди жінки, але водночас надійно драпірував її бюст до самих ключиць.

— Мені завжди Місяць подобався більше за Сонце, — сказав він і знову поглянув у небо.

Ніч була чудовою, майже безвітряною, приємно прохолодною. Хоч холод і не міг завдати шкоди вампірам, Лів не любила мерзнути. А от Андре ставився до будь-якої погоди абсолютно байдуже. Або ж вона просто не вловлювала зміни його відчуттів.

Зоряна ніч і молодий Місяць — це все було прекрасно, але жінка не могла не думати про те, що поруч іде новонавернений у розстебнутій білій сорочці, яка тріпотить від їхнього швидкого руху.

«Там, під його одягом, сильні руки рибалки, прес кубиками ... Його шкіра все ще зберігала засмагу, хоча за кілька місяців, швидше за все, вона стане молочно-блідою, як у всіх новонавернених вампірів. Мине кілька років, перш ніж його оновлене тіло адаптується до сонячного світла і знову зможе хоч злегка засмагати. Він пахне морем і чимось, що нагадує зелену шкірку на грецьких горіхах».

«Вона схожа на Місяць — загадкова й така дивовижно красива дочка ночі. Її шкіра, така... біла і наче напівпрозора. Нагадує мармур... Античний мармур».
— Алессіо, — Лів майже вигукнула його ім'я. Вона ще не придумала, що сказати, але говорити хоч щось було потрібно. Інакше її зведуть з розуму всі ці думки, які крутилися в неї в голові, перемішуючи з думками самого Алессіо.
— Що? — він глянув на неї.
Вони вже стояли біля самої води.
— Давай пошукаємо камінці, — Лів сказала перше, що спало на думку. — Не прості, звичайно, дивися уважно, і ти обов'язково побачиш ті, які відрізняються від інших. Я зустрічала тут багато різних халцедонів. Вони були сіруватими чи блакитними, але от якби знайти карнеол...
«Який ще карнеол? — запротестував її внутрішній голос. — Камінь, який розпалює пристрасть! Вам двом тільки карнеолів зараз не вистачає!»
— Найімовірніше, це не те місце, де його можна зустріти, — додала вона, ніби поправляючи саму себе.
— Але раптом нам пощастить, — Алессіо чомусь сподобалася ця ідея. — Як він виглядає?
— О, я навіть не знаю, як його описати... Це такі помаранчеві камінці, чи червонуваті, чи з рожевим відтінком. Але, найімовірніше, тут ми їх не знайдемо.

«Тут не місце для пристрасті», — додала про себе.

Лів зняла взуття і йшла по кісточки у воді. Алессіо тримався на суші, на відстані близько півметра. Він уважно розглядав каміння під ногами. Йому б страшенно хотілося знайти для Лів цілу гору карнеолів, ну чи хоча б один великий. Та хоч якийсь, аби знайти і піднести їй. Хлопець знав, що кожен камінь має свою силу. Він ще пам'ятав свою бабусю, яка носила намисто з бурштину, запевняючи, що воно не давало прогресувати хворобі щитовидної залози. Як знати, чи то була дія золотистих шматочків застиглої хвойної смоли, чи просто вроджений запас життєвої енергії, але старенька прожила дев'яносто шість років, побачивши на своєму віку дві наймасштабніші в історії людства війни, переживши важкі роки післявоєнного відновлення країни, народивши і виростивши чотирьох синів.

Які властивості мав карнеол, Алессіо не було відомо. І навіщо вампірові цілющі камені, він теж не розумів. Адже вампіри не хворіють, що ж їм зцілювати?

«Може, просто як прикраса? Або як талісман. Але вона начебто не схожа на тих, хто вірить у талісмани. І знову ж таки, навіщо це їй? Якийсь камінчик не захистить від нападу або будь-якої іншої небезпеки... Та замовкни, вже!» — шикнув він сам на себе, і знову дозволив собі глянути на Лів.

Купаючись у місячному світлі, її силует виглядав ще прекраснішим і якимось зовсім нереальним. Ніби це Каліпсо йшла по воді, містична і загадкова.
Вона теж глянула на нього.
— Знайти карнеол — ​​велика удача, — сказала Лів, щоб розбавити мовчання, яке вже надто сильно загусло між ними. — Хоча б тому, що це рідкісний різновид халцедону. І в Італії немає його офіційних родовищ.
— Дивись! — вигукнув Алессіо. Він швидко підняв щось із піску. У світлі місяця це щось мало помаранчевий відтінок.

Лів підійшла ближче, стала так, щоб не закривати собою світло. Її пальці потяглися до камінця і торкнулися пальців Алессіо, що, втім, було неминучим. Легкий розряд струму пробіг її спиною. У цьому хлопцеві просто вирувала енергія. І якби сьогодні вони зробили те, що сприяє її вивільненню та обміну... То Лів, безумовно, почалася би набагато краще. Почувалася б наповненою, а не тією спустошеною потьмянівшою посудиною, якою ходила останні дні.

«І ще мене вбив би Андре, одразу ж, як тільки переступив би поріг нашого дому. А потім і Алессіо. І Артура, звісно. І не залишилося б нікого на цій землі з стародавнього і колись знатного роду Воранор», — усе це промайнуло в неї в голові за кілька секунд, поки вона розглядала камінь.

Він справді був схожим на карнеол — ​​розміром із великий ґудзик, майже ідеально круглий, помаранчевий із легким червонуватим відливом.
— Напевно, надто ідеальний, щоб бути справжнім, — сказала Лів і прикрила його долонею з одного боку.
У той же момент камінь немов згас. Він виявився безбарвним, майже прозорим.
— Так і є, — констатувала жінка. — Псевдокарнеолове забарвлення — це лише гра світла, — та її це анітрохи не засмутило, навпаки. Хвиля пристрасті відкотила, електричні розряди чужої енергії більше не відчувалися. Вона відсторонилася від хлопця, і її босі ступні знову торкнулися холодної води.
— Але все одно камінчик цікавий, — намагався виправдати свою знахідку Алессіо. — Точніше, не камінчик, а кристал.
— Так, можливо, це кварц, — кинула Лів, у її голосі холодно звучала повна байдужість до цього предмета.
«Одну маленьку битву я вистояла», — з полегкістю подумала вона.

Вони гуляли пляжем до самого ранку. Лів розпитувала Алессіо про те, чи дізнавався той щось про свою сім'ю. Він розповів, що їх із Роберто вважали загиблими у морі. Батька це сильно підкосило, у нього й так було хворе серце. Але через пару днів він оговтався, адже йому ще було заради кого жити в цьому світі. Сестри провели у сльозах весь перший день після того, як дізналися страшну новину. Для старшої це була подвійна втрата і брата, і коханого. Але потім дівчина дивним чином заспокоїлася та активно взялася допомагати в організації похорону. Як виявилось, до неї приходив Роберто. Він, як зміг, пояснив їй і заспокоїв. Пізніше із сестрою зустрівся й Алессіо. Вона пообіцяла, що нікому нічого не розповість навіть батькові. І вони домовилися зустрічатися в обраний час на їхньому улюбленому місці біля моря, між гранітними валунами.

«Андре, здається, я починаю розуміти твою підступну гру, — Лів знала, що зараз її думок чоловікові точно не побачити й вела цей внутрішній монолог лише для того, щоб самій краще усвідомити власні переживання. — Наодинці зі мною на зміні завжди лише Алессіо. Від Роберто ти не чекаєш нічого цікавого — після навернення його кохання до смертної дівчини нікуди не поділося. Тож мої чари не діють на нього так, як на другого охоронця. Ох, Андре. А якщо я не відмовлюся від цього забороненого, але такого привабливого на вид, колір і запах плоду? Не вірю, що ти пробачив би мені таке. Не вірю, що сама себе змогла би пробачити після зради тобі. Не вірю, що це принесло би щастя хоч комусь із нас трьох. Тоді навіщо ця гра, Андре? Навіщо, коханий мій чоловіче?» 

19. Закривавлений дзьоб