Лівія з роду Воранор. Розділ 10. В полоні

 9. Викрадення

10. В полоні

Лів опритомніла у величезній кімнаті з високими стелями. Спробувала сісти. Перед очима ще якийсь час пливли різнокольорові кола. Та жодних інших неприємних відчуттів не було. Навіть болі під лопаткою. Хоча Лів точно пам'ятала, що туди її вкололи перед тим, як вона знепритомніла. Як вона, вампірка, взагалі могла знепритомніти? Як могла допустити, щоб її викрали? Чому цьому не завадив Андре?

Оглянула кімнату: ніяких меблів, тільки бліді бежеві стіни та два високі вікна, щільно закриті блакитними гардинами. Судячи зі світла, що крізь них просочувалося, був ранок.
Жінка оглянула свій одяг: біла спідниця безнадійно зім'ята. Напіввідірвана мереживна лямка червоного топу повисла на грудях. Лів відірвала її повністю та відкинула убік. Шматок червоного мережива впав на потертий паркет і став схожим на криваву пляму.
Двері тихо клацнули замком. Лів автоматично повернулася на цей звук і побачила молоду дівчину, яка увійшла до кімнати. Сіроока білявка середнього зросту. Людина.
— Доброго ранку! — мило посміхнулася вона. — Зайшла подивитись, як у тебе справи. Як себе почуваєш? Щось болить?
Лів не могла змусити себе сказати бодай слово. Тіло, в тому числі язик, ще не дуже її слухались.
— Ти, мабуть, тільки-но прийшла до тями? — голос дівчини звучав досить приємно, як для викрадачки.
— Мене звуть Мелана. А ти – Лів. Правда?
Полонянка неохоче кивнула.
— Я наглядатиму за тобою, поки все це закінчиться, — не знімаючи посмішки з обличчя, сказала Мелана.
— Що закінчиться? — Лів нарешті впоралася зі своїм мовним апаратом. Та слова її звучали так, наче вона говорила з набитим ротом.
— Твій брат віддасть викрадене, і ми повернемо тебе додому, — Мелана присіла навпочіпки, зовсім близько, наче в неї не було жодних причин боятися вампірів.

Лів згадала обличчя дівчини. Так, вона бачила Мелану на балу брата. Витончена леді у синій сукні з білим вишитим візерунком, під руку з галантним світловолосим кавалером. Помітила цю пару біля Артура мигцем, коли танцювала. З нею знайомитись вони не підходили.
— Що він украв? — спитала Лів.
— О, лише одну стару книжечку. Проблема в тому, що вона має належати нам, — ухильно відповіла дівчина. — Він не має на неї жодних прав. Та й прочитати її навряд чи зуміє.
«Що це таке? Ніхто не хоче нормально відповідати на мої запитання! Що завгодно скажуть, аби це не розкривало суть, — подумки обурювалася Лів. — І чому я не вмію читати думки, як Андре?»

Насправді вона намагалася цьому навчитися. І Андре всіма силами прагнув їй допомогти. Але Лів не вірила, що в неї колись вийде. Вона дуже хотіла вірити, та не вірила. Їй здавалося, щоб опанувати це вміння, необхідно мати певну схильність. І у собі вона її не відчувала. А ще їх заняття з читання думок зазвичай завершувалися заняттями зовсім іншого роду. Як Лів могла зосередитися на чомусь не втіленому в матерію, коли поряд був Андре з його повчальним тоном, від якого Лів зовсім не повчалась, а покривалась приємними мурашками на шкірі? А ще його руки — він раз у раз торкався до її скронь, до очей, проводив долонею вздовж хребта. Це мало допомогти їй сконцентруватися, але ні.
— То що це за книжечка? — Лів вирішила принаймні стомити співрозмовницю потоком питань.
— Запитаєш у брата, коли звільнишся, — Мелана не збиралася втомлюватися.
— Гаразд. Мене ще дещо цікавить. Що ви вкололи мені? Я відключилася на всю ніч.
— Вибач, я не можу розкривати професійних секретів.
Лів відвернулась від співрозмовниці і підняла обличчя до стелі. Їй варто було б зараз же звернути шию цій дівчині з нахабною посмішкою, випити з неї всю кров і тікати. Звичайно ж, Мелана не одна її охороняє, але вони лише люди, а Лів таки ж має вампірську силу. Що не завадило захопити її в полон.

У жодному разі вона не могла опуститися до такої ницості як убивство. Їй з дитинства прищеплювали огиду до подібної поведінки. Подумавши трохи про це, бранка вирішила лишити все, як було. Зрештою, це через брата вона потрапила до рук незрозуміло кого (справді Лів не знала, як хоча б для самої себе назвати людей, які здатні вкрасти вампіра, щоб шантажувати іншого вампіра з метою отримати якусь книгу).  Тож нехай брат її й рятує.
— Еміль казав, тобі біля сотні років... — голос Мелани перервав роздуми Лів. — Невже ти не знаєш, що може так вплинути на вампіра? — тиша розговорила охороницю краще, ніж запитання.
— Пошукаю в Інтернеті, коли повернуся додому, — сухо відповіла Лів.
— Те, що може нашкодити тобі, слід знати перш за все, — сказала Мелана з ноткою повчальності.
— Досі мені нічого не шкодило, — Лів підвелася і підійшла до вікна. М'який колір блакитної тканини трохи заспокоював, приглушував те страшне роздратування, яке викликала набридлива людина. У тілі відчулася неприємна слабкість. Це теж дратувало.
— Вивчити, щоб знати, як боротися з тим, що шкодить тобі, — продовжувала Мелана, її голос ставав грубішим.
— Або уникати, — Лів різко розвернулась і блискавично підлетіла до дівчини, зупинившись буквально за сантиметр від неї.
— Уникати — значить тікати, — Мелану, здавалося, ні на секунду не злякало те, що вона опинилася так близько.

Але це була лише зовнішня хоробрість. Лів уловила їдкий запах поту, який пробився крізь солодкий аромат дезодоранту і фруктовий парфум. Запах страху. Він був водночас огидним і приємним. Лів уперше настільки виразно відчула власну силу. Не силу звабливості, яку так вміло використовував Андре, а власне вампірську Ту, яка змушувала людей здригатися, пітніти, тікати, божеволіти, вигадувати легенди, в яких мешканців ночі можна хоч якось перемогти.

Але тут несподіваний біль уразив Лів в лівий бік. Тіло її перетворилося на обм’яклий мішок з кістками і звалилося на підлогу. Образ Мелани розпливався десь високо вгорі. Викрадачка сказала щось, але Лів уже не могла розібрати слова, тільки невиразний набір звуків. В очах темніло, на вуха давило сильним пресом. Все повторювалося так само, як уночі, тільки наче в уповільненому варіанті.

Лів не знала, скільки пролежала непритомна. Коли вона знову розплющила очі, її здивувало те, що бачити вона стала начебто чіткіше. Але тіло здавалося зовсім чужим, непідвладним. Лів спробувала підвестися, спираючись на лікті. Виходило погано і повільно, руки трусилися. Ще й волосся спадало по обидва боки обличчя сплутаними пасмами.

Вона піднялася з підлоги, повільним приставним кроком підійшла до вікна і злегка відсунула завісу. Краєвид обмежувався недоглянутими кущами шипшини. Вже червонуваті на вигляд, але ще явно недостиглі плоди на них заповзято роздзьобували горобці. Від сонячного світла Лів защеміли очі та й шкіру трохи поколювало. Та загалом сили поступово поверталися. Лів змогла стиснути і розтиснути пальці, але руки при цьому трохи тремтіли й здавалися ватяними.

Далі було невідомо скільки годин похмурого ходіння по кімнаті, розглядання тріщин на пастельних стінах, мух на шибках та старовинної люстри на стелі. Останню прикрашали гірлянди сірої павутини, а от її творців ніде не було видно. Лів ще кілька разів виглядала у вікно, але кущі шипшини нікуди не поділися, і до них нічого не додалося.

В голову лізли різні думки. Якою була ймовірність того, що вона не вийде з цього будинку живою. З одного боку такого сценарію просто не мало існувати. Артур не міг проміняти сестру на якусь книжку, якою б цінною та не була. А якщо він приїде і його вб'ють? А потім її? Але був ще Андре. Він, напевно, вже побачив, де вона, і мчав на допомогу. Одне залишалося незрозумілим: чому ніхто з цих двох ймовірних рятувальників досі не прийшов за нею? Тим часом світло відступало з кімнати — надходив вечір.
— Ні, я просто не можу тут померти! — Лів щосили вдарила кулаками по стіні. Шматки шпаклівки посипалися їй на ноги. — Після мене навіть дітей не лишиться! А якщо вони знищать ще й Артура, рід Воранор буде остаточно стертий з лиця землі.

Чому Лів досі не стала матір'ю? Здавалося б, часу в неї було достатньо. Швидше за все, її організм ще не був готовий до материнства. Так, вона прожила більше сотні років, але вік у цьому питанні для вампірів не був головним критерієм. Потрібна була гармонія з самою собою, з навколишнім світом, якої Лів, на жаль, не відчувала. Незважаючи на всі зусилля Андре оточити її любов'ю, турботою і комфортом, через постійні думки про брата і спогади про крах сім'ї Воранор, вона ніколи не могла знайти внутрішній спокій.

Від цих роздумів Лів відвернув раптовий шум за дверима. Пролунав пронизливий писк дівчини, потім гуркіт меблів і брязкіт розбитого скла. Лів наблизилася до дверей, тільки тепер вона помітила, що на них не було ручки, тож відкрити їх можна було лише зовні. Але відчиняти двері ніхто не став — дерев'яна перешкода просто впала до ніг жінки, яка, почувши перші звуки тріску, відскочила назад. У хмарці пилу, яка здійнялася навколо, Лів побачила брата.
— Артур?

Якби не запилений шпаклівкою і тирсою одяг, він виглядав би так, наче просто зайшов у гості. Розслабленість в рухах, посмішка на обличчі.
— Не наступи на двері. Вони всі в часнику, — попередив сестру. — І ходімо вже звідси.
Лів перестрибнула небезпечний бар'єр. І, опинившись в іншій кімнаті, насамперед побачила знекровлений труп Мелани. У неприродно скрученій позі він лежав серед битого скла та уламків чорного арбалета.
Артур підхопив сестру і блискавично виніс надвір. Там на них чекали ще двоє вампірів, які стояли біля трупа чоловіка, що лежав обличчям у землю.
— Це Еміль? — спитала Лів.
— Так. Не бійся, тобі більше ніхто і ніщо не загрожує, — брат сказав це таким буденним тоном, наче просто відігнав від сестри потенційно небезпечного пса на вулиці.
— Що робити з трупами? — спитав один із вампірів.
— Підпаліть будинок, — наказав Артур.
— Навіщо ж будинок? — запротестувала Лів. — Не треба, дивись, який він!
Дім виглядав велично. Два поверхи і мансарда з круглим віконцем. Щоправда, шпаклівка місцями облупилася, а на деяких шибках виднілися тріщини. Трохи ремонтних робіт — і за це місце змагалися б заможні покупці з усього світу.
Але двоє вампірів уже увійшли всередину. Один із них тримав у руці пляшку оливкової олії. За кілька секунд вони знову опинилися на вулиці. А з дому валив чорний їдкий дим.

Артур підштовхнув сестру до відкритих задніх дверей коричневого позашляховика. Палії ​​теж поспішили до авто. Лів не встигала цілком усвідомити, що взагалі все це оозначало. Але була рада опинитися в чистому салоні, куди не встиг проникнути сморід диму. І часнику.

«Тепер я ніколи не забуватиму про часник», — вона піднесла до носа пасмо свого сплутаного волосся. Воно пахло її звичними шампунем і доглядовою маскою. Нічого стороннього, хоча в домі викрадачів з усіма його запахами Лів провела немало часу. 

«Що ж, можливо у місці з важкою атмосферою після таких подій, можливо й справді краще нікому не жити», — вона кинула прощальний погляд у заднє вікно на будинок, огорнутий примарними обіймами диму.

11. Чорна кімната