Лівія з роду Воранор. Розділ 9. Викрадення

8. Давній конфлікт

9. Викрадення

— Андре, ну розкажи мені, що ти дізнався! Я згораю від нетерпіння! — Лів підняла це питання щойно вони виїхали на гірську дорогу.
— Про що це ти? — Андре вдав, ніби не розуміє, що її так цікавить.
— О-о-о! — у голосі Лів пролунав роздратований рик.
— Люблю, коли ти схожа на вампіра з середньовічних легенд, — чоловік продовжував дражнити її.
— Андре, я серйозно, — Лів різко заспокоїлася й вирішила більше не тішити чоловіка своїми емоціями.
— Якщо серйозно, я дізнався, що в тебе з'явилася нова лялька, — цього разу тон вампіра був справді серйозним.
Золотистий пакет лежав на задньому сидінні.
— Так, але чому? — не відступала Лів.
— Знаєш, Анжеліка мала непросте дитинство, — Андре нарешті вирішив розповісти про причини страхів маленької дівчинки. — Її мати була дуже мудрою жінкою, інакше кажучи — могутньою відьмою. Але навіть це не може бути страховкою від насильницької смерті. У той момент, коли Анжеліка дістала з пакета ляльку, її пам'ять оживила наступну картинку: дитяча кімната в рожевих тонах, зв'язана жінка на підлозі. Кляп, який не давав їй говорити чи кричати, був відірваною лапою якогось іграшкового звірятка. Інша жінка робить надріз на руці зв'язаної, і кілька крапель крові падає на ляльку. Потім вона промовляє заклинання і робить паси лівою рукою над лялькою, бере велику голку і протикає її в області серця. Тієї ж миті зв'язана відьма здригається всім тілом і, схоже, помирає. Маленька Енжі бачить все це зі своєї шафи крізь невелику щілину. Не знаю, як давно це було, але спогади дуже виразні.
На якийсь час у салоні автомобіля запанувала мовчанка.
— Як думаєш, чому Артур із усіх сиріт світу забрав до себе саме Анжеліку? — першим порушив його чоловік.
— Нас теж залишили без батьків... Можливо, вона нагадала йому маленьку мене... — припустила Лів.
— Ну так, два ока, два вуха… — засміявся Андре. — Ти приписуєш йому занадто багато сентиментальності! По-перше, ця дівчинка скоро стане сильною відьмою, яка допомагатиме йому у всьому, про що він не попросив би. І, по-друге, дрібниця, звичайно, але все ж таки, кров відьом дає в десятки разів більше сил, ніж людська. Так, він п'є її мало і не кожен день, але цього більш, ніж достатньо.

Лів задумалася. Андре ставився до Артура упереджено, але те, що він сказав, не було позбавлене ані логіки, ані сенсу. Варто визнати — її брат уже далеко не той милий хлопець, який носив сестричку на руках і грав із нею в хованки. Коли він зник із життя Лів, у нього зовсім нічого не було. А тепер – розкішний будинок та можливість влаштовувати шикарні святкування. Ще Лів раптом згадався сріблястий автомобіль, який вони побачили, повертаючись із прогулянки садом.

Артур не обмовився про нього й словом, проте Лів уловила його напруженість і занепокоєння, коли він поглядом проводив те авто.

«Молодець, дівчинко! — подумки похвалив її Андре. — Зовсім скоро ти будеш готова дізнатись правду про свого улюбленого брата».

Лів не чула його думок і продовжувала відсторонено дивитися у вікно. Прегарні краєвиди проносилися перед її очима, і вона намагалася повністю розчинити у спогляданні всі свої тривоги. Їй хотілося просто ні про що не думати, але це було найскладніше. До Калабрії — південної області Італії, де вони жили, залишалося ще менше сотні кілометрів. І Лів вирішила просто насолоджуватися видом із вікна протягом усього цього шляху.

Повернувшись додому, вона дістала ляльку з пакета і посадила на підвіконні в їх з Андре спальні. Лялька неупереджено дивилася на свою нову господиню великими блакитними очима, які чудово гармоніювали з її темно-синьою сукнею. Лів знову згадала дитинство. Коли їй було вісім, вони вперше переїхали. Усі іграшки довелося залишити. Андре сказав, що брати із собою зовсім нічого не варто, тому що вампіру за його довге життя доводиться робити чимало переїздів.
— Ходімо пройдемося, — чоловік повернув Лів зі спогадів.
Місяць сріблястим серпом прикрашав небо. Дрібні хвильки ловили на собі відблиски і наче бавились ними. Лів вдивлялася в золоті розсипи зірок, лежачи на спині. Андре милувався спокоєм її обличчя.
— Я люблю тебе більше за життя, — прошепотів він, проводячи долонею по волоссю Лів.
— Я не можу порівняти своє кохання ні з чим і ні з ким, — зізналася вона. — Просто люблю.
— Неправда, — вампір різко підвівся. — Твій брат... Навіть на відстані його ти завжди любила більше.
— Як ти можеш вас порівнювати? — ліниво й тихо обурилася Лів. — Це два зовсім різні почуття. Ми одна кров. І ми такі схожі. Не любити його — все одно, що не любити себе.
— Так, одна кров... — неохоче погодився Андре.
— Я навіть не ставитиму свого улюбленого питання, — примирливо сказала Лів. — Бо не хочу псувати таку чудову ніч.
— Яке? Чому я не в захваті від твого улюбленого родича?
— Ти однак ніколи не даєш на нього відповіді.
— А самого Артура ти питала?
— Питала.
— І яка ж його версія?
— Він сказав, що ти просто ревнуєш. Але навіть не намагався приховати, що це тільки відмовка, — Лів на мить міцно заплющила очі, потім покліпала швидко-швидко і різко розплющила їх. Вона любила так робити — після цього на небі їй бачилися різні цікаві картинки, які не мали жодного стосунку до сузір'їв. От і тепер, піднявши повіки, вона побачила золотого слона з величезними бивнями, який, мирно погойдуючись з боку в бік, тупав у напрямку до Місяця. Андре часом намагався повторити цей трюк, але зіркові картинки, як і раніше, міг споглядати лише через свідомість дружини. Побачивши разом слона, вони посміхнулися, в очах Лів блиснуло дитяче захоплення. Тему Артура було закрито. Принаймні цієї ночі.

— Розкажи мені щось цікаве, — муркотливим голосом попросила Лів.
— Наприклад?
— Щось із твого життя до мене, — Лів упіймала себе на тому, що знову думала про брата, точніше згадувала історію Латель, яку він розповів їй. Раптом у Андре була подруга відьма. А може, і не тільки подруга. Їй відразу стало соромно за подібне уявне марення. — Розкажи мені, чим ти займався, коли світ ще не був схиблений на нафті, — швидко випалила вона, щоб не встигнути подумати ні про що зайве.
— Гм, дай-но пригадати, — Андре зобразив найглибшу задуму.
Лів усміхнулася — з таким виразом обличчя він виглядав дуже кумедно. І чоловік, побачивши себе її очима, розсміявся.
Але вже за секунду запитав серйозним голосом:
— То ти хочеш почути історію чи ні?
— Так! Дуже! — вигукнула Лів наче дитина, яка чекала вечырню казку.
— Що ж, слухай, — почав він свою розповідь. — Якось у Персії на ринку я зустрів старого торговця. Продавці тоді були людьми унікальними. Вони всі мали велику кількість зв'язків, а завдяки цьому і велику кількість інформації. Купував я у нього тканину для нового одягу, і коли віддавав гроші, старий торкнувся моєї руки, хитро примружив очі, а тонкі губи його розтяглися в посмішці:
«Бачу, пан проїздом у нашому місті. Хочете дізнатися, де можна отримати відмінну кров за зовсім невисоку платню?».
Спершу мене насторожило те, що він здогадався, хто я. Мабуть, мене видали голодні очі. Як би ти не намагався контролювати себе, потенційна жертва все одно побачить у твоєму погляді мисливця. Я дістав ще один мішечок із монетами і простяг купцю:
«Розкажи мені про це місце».
Старий зважив мішечок у своїй руці, на його зморшкуватому худому обличчі знову розтяглася усмішка тонких губ:
«Добре».
Він покликав хлопчика-помічника та попросив підмінити його. Худий підліток у яскраво-синіх шароварах та блідо-сірій сорочці з радістю погодився. Ти ба, я навіть такі деталі пам’ятаю! Схоже, малого тішило, що він міг побути так само значним і діяльним, як дорослий. Проходячи повз нього, я відчув — це було дівчисько-підліток. Вона майстерно сховала під чалмою волосся, а фігурку — під широким одягом, і допомагала старому в торгівлі, ні в кого не викликаючи підозр. Ми пройшли за широкий прилавок і сховалися за завісами. Там купець стомлено опустився на вицвілий килимок, підібгавши під себе ноги. Я сів навпроти. Мене вбивала повільність старого. Напевно, було б швидше знайти собі їжу без його порад. Але щось утримувало мене. Щось підказувало мені — його історія принесе велику користь. І скільки б я не витратив часу, воно того варте. Потрібне лише терпіння. Тільки ж я був молодим, і терпіння мені давалося з великими труднощами.

— Не можу повірити, — усміхнулася Лів. — Я думала, ти такий із самого народження, і, мабуть, навіть у дитинстві не плакав і не кричав. Адже настільки благородним особам не личить подібна поведінка.
Андре усміхнувся. Так, він не пам'ятав себе в наймолодші роки, але вже в свідомому дитинстві одноплемінники прозвали його юним старцем за байдужість до простих забав та захоплення наукою Рагара.
— Та ми не про це, — сказав він і продовжив розповідь зі свого давнього минулого. — Купець уп'явся в мене маленькими безбарвними очима, мабуть, колись вони були сірими, може навіть блакитними, але за роки життя втратили свою яскравість. Зате в них залишилися вогники. Це надавало їх власнику хитрого вигляду, який, втім, притаманний всім торговцям. Ніколи жодна людина не могла так довго і невідривно дивитися мені в очі.
Купець дістав звідкись зі складок одягу трубку. В другій руці у нього з'явився полотняний мішечок з подрібненим листям. Він набив ним люльку і закурив. Терпкий дим наповнив намет, у якому ми сиділи.
«Є в старому кварталі один будинок, — нарешті почав говорити продавець. — Ти його одразу впізнаєш. Він там найбільший і найкрасивіший. Вхідні двері багряного кольору. Величезні двостулкові двері. Там мешкає людина на ім'я Рахуд. Багато років Рахуду, але його обличчя старим не виглядає. Він продавець, як і я. Тільки товар у нього особливий. Для таких гостей, як ти, товар, — старий знову зробив тривалу паузу, випускаючи клуби диму з рота та ніздрів одночасно. — Рахуд збирає дівчаток-сиріток і вирощує їх у своєму домі. Але не подумай, ці дівчатка підростають не для тілесних втіх. Більше того, вони ніколи не пізнають їх. Адже їм належить берегти чистоту своєї крові, щоб годувати дорогих гостей. Таких, як ти. Гість може вибрати дівчину чи дівчат на свій смак. Та взяти їх крові можна лише стільки, скільки це допустимо, щоб людина лишилась жива».
Так виникла ідея мого першого бізнесу. Взявши приклад із Рахуда, я влаштував подібні заклади по всьому античному світу. Така от історія.

Вони ще довго лежали в тиші. А потім у Лів відкрився потік нестримних думок, у них, як це часто бувало, чітко проступав найгостріший біль. І Андре не переставав дивуватися — звідки він брався? Невже це минуле залишило такі глибокі відбитки на свідомості його милої Лів?
«Тільки ти можеш втішити мене, розвіяти мою темряву, розпорошити мої думки... щоб вони зникли і не мучили мене, — чув він її голос у своїй голові. — Завдяки тобі я буваю веселою, безтурботною, сміливою. Тільки ти можеш бути для мене світлом, легкістю, ніжністю, радістю. Поряд з тобою тіні відступають. Поряд з тобою Місяць світить особливим теплим світлом. Поряд з тобою все навколо здається яскравішим, чарівнішим, цікавішим... Якщо це не кохання, як ще назвати таке? Завдяки тобі я посміхаюся. Ти вселяєш у мене віру... віру в те, що життя все ж таки прекрасне».

Андре схилився до Лів із наміром поцілувати її. Але вона раптом схопилася на ноги.
— Тільки якщо наздоженеш! — крикнула і помчала босоніж через весь пляж до величезних кам'яних брил.
Андре метнувся за нею. Він був сильнішим за дружину, але в швидкості їй не було рівних. Лів добігла до каміння і вирішила сховатись. Але тут хтось заламав їй руки за спину і затис рота рукою. Її відірвали від землі й кудись потягли. Вона звивалася щосили і намагалася кричати, але з цього виходило тільки приглушене мичання. Щось гостре встромилося під лопатку.
«Не може бути...» — тільки й встигла подумати Лів, після чого втратила свідомість.
Андре лобіг до каменів всього на кілька секунд пізніше. Але дружини там вже не було.
— Лів! Лів! — він голосно гукав її. — Де ти сховалась? — його турбувало те, що він не чує її думок. — Лів, кохана, де ж ти? Виходь!
Він знав, що подібне може трапитися, бачив розмиті попередження у своїх провидіннях. Але саме тієї ночі дозволив собі занадто розслабитися, частково втратив пильність.

Сріблястий автомобіль зі зв'язаною жінкою на задньому сидінні вже мчав вільною від іншого транспорту нічною трасою.

10. В полоні