Лівія з роду Воранор. Розділ 8. Давній конфлікт

 

7. Лялька
8. Давній конфлікт

— Не варто було тобі повертатися до Італії, — Андре сів на диван.

— Хочеш випити? — проігнорував його слова Артур. — Є перша позитивна і, як делікатес, друга негативна. Я віддаю перевагу свіжій, але для гостей у мене завжди знайдеться щось у холодильнику.

— Не клопочись, присядь, — сказав чи радше наказав Андре. — Ми давно не бачилися. Впевнений, ти можеш запропонувати щось цікавіше рідкісної групи крові.

— Наприклад? — Артур намагався триматися невимушено, та це коштувало йому чималих зусиль.

— Що ти тут робиш? Тільки не треба про теплі почуття до Лів чи ностальгію по рідних краях, — Андре піднявся, бо співрозмовник так і не сів. Йому не хотілося дивитись на нього знизу вгору.

— Якщо не віриш у це, тоді мені нічого тобі сказати, — Артур закинув підборіддя, ніби намагаючись зрівнятися зростом з Андре, який був значно вищий за нього. — Сотні років я, мов вигнанець, ходив світом. Сотні років без сім'ї, без дому. Так, я ніколи не забував про те, що тільки на мені вина за все, що сталося. Тільки на мені кров моїх батьків. Пам'ять про це — найгірше з усіх можливих покарань. Але так не може тривати вічно. І навіть ти не завадиш мені розпочати нове життя, — на останній фразі його голос змінився на саркастичний. Він не просто хотів показати, що не боїться найдавнішого вампіра, він справді його не боявся.

— Знаю, ти набагато сильніший, ніж був тоді, — Андре з крижаним спокоєм відреагував на його вогонь. — І мудріший. Складається таке враження. І термін нашої угоди скінчився. Як і обіцяв, я нічого не розповідав Лів про твою причетність до загибелі Аланії та Романа. Ти, як і обіцяв, не з'являвся біля сестри протягом сторіччя. Вона виросла у світі, в оточенні, гідному спадкоємиці Воранор. І в мене не було б причин не підпускати тебе до неї зараз, але я відчуваю загрозу. Не від тебе, але через тебе.

— Лів нічого не загрожує, — Артур наголошував на кожному слові. — Минуле лишилося в минулому. Подивися на цей дім, на мою вихованку, на мене — я рік за роком намагаюся хоч чимось спокутувати свою провину, врівноважити баланс. Це неможливо, але я намагаюся. Поруч зі мною вона в безпеці, — він більше не демонстрував своєї безстрашності, а намагався виглядати якомога відповідальнішим. І був досить переконливим.

— Ні, це поруч зі мною вона в безпеці, — Андре ступив майже впритул до співрозмовника. — А ти завжди залишишся тим, хто привів убивць до батьківського дому. 

    Погляд Андре був просто спопеляючим, та Артур не відвів очей і не відступив назад, хоч і відчував сильне бажання зробити це. Всі захисні реакції штовхали його подалі від пугача, що нависав над ним. І про що було їм ще говорити? Про часи, коли він, Артур, через свою нав'язливу ідею розбагатіти, склав угоду з відьмами, щоб ті пограбували його будинок? Ідея була парадоксальною. Але, водночас, єдиною більш-менш реальною. Їхня сім'я жила в кращих традиціях збіднілої аристократії: з претензіями на розкіш, але без засобів для задоволення цих претензій. Вони відвідували багато розкішних прийомів, але самі вже давно не влаштовували нічого подібного. Батько все ще користувався повагою не тільки в Італії, а й у всій Європі, а мати, як і раніше, виглядала розкішно у сукнях, які шила сама, та ніколи б нікому в цьому не зізналася. Вона щедро прикрашала себе родинними коштовностями. Саме в цих брязкальцях Артур і бачив запоруку свого веселого майбутнього. Він знав, що Аланія скоріше погодилася б померти, ніж відмовитися хоча б від найменшого зі своїх дорогоцінних каменів. Їй справді довелося померти через них. І виною став рідний син — її головна коштовність.
    Артур знайшов двох відьом, які могли зняти закляття захисту будинку та прикрас. Був обраний день, коли батьки разом із маленькою Лів вирушать у гості. Артур теж повинен був їхати з ним, але в останній момент відмовився з якоїсь вагомої нашвидку вигаданої причини. Він сам привів грабіжниць до свого дому. І хто б міг подумати, що його сім'я повернеться надто швидко, бо один з чотирьох коней помре в дорозі, а троє, що залишилися, ніяк не змогли б довезти своїх пасажирів до далекої гірської вілли вампірів, які чекали їхнього візиту. Тому Роман відправив до Ленола візника з вибаченнями, а сам, разом із дружиною та дочкою верхи повернувся додому.

    До їх прибуття грабіжники вже знайшли все, що хотіли і збиралися покинути будинок. Не вистачило лічених хвилин аби вони розминулися з господарями. Роман зіткнувся з ними першим, на вході до вітальні. Невисока відьма в чорному балахоні накинула на нього закляття. Руки Романа заломилися за спину, він не міг поворухнутися. Артур дивився на все це, спускаючись зі сходів. На кілька секунд він просто застиг на місці, насилу усвідомлюючи те, що бачив. А коли прийшов до тями і кинувся рятувати батька, було вже пізно. Роман лежав на підлозі зі звернутою шиєю та відламаним дерев'яним поручнем дивана в грудях. Вбивці втекли, перш ніж Артур встиг щось зробити. Все вкрадене пішло з ними.

    Аланія намагалася затримати їх на виході з дому. Коли Роман пішов у вітальню, вони з Лів зайшли на кухню — дитині захотілося пити. Почувши загрозу, матір закрила дівчинку на кухні і наказала сидіти тихо. Вона відламала дві тріски від дверного косяка і поспішила на звук гарчання і розбитих меблів. Але до вітальні їй потрапити не довелося — Аланія зіткнулася з грабіжницями якраз на вході. Одну з них їй вдалося серйозно поранити своєю імпровізованою зброєю. Та противниць було двоє. І вони присвятили своє життя тому, щоб уміти оборонятися за допомогою магії. Одна з трісок Аланії опинилася у неї в грудях, інша — у животі.
В один день Артур втратив усе: і сім'ю, і ті нечисленні коштовності, які їй належали. Серед вітальні лежав труп батька і валялися уламки дивана з ліловою замшевою оббивкою (унікальна у своєму роді річ, зроблена на замовлення для їхньої бабусі). У передпокої — мертве тіло матері в сукні із зеленого оксамиту із золотою вишивкою і бурими плямами навколо дерев'яних трісок, що стирчали з нього. А на кухні тихенько сиділа маленька сестра, яка навіть не підозрювала про все це. І Артур не уявляв, що тепер із нею робити, як їй усе пояснити.

    Андре теж згадував ту ніч. Згадував ще зовсім юного Артура, зляканого і напівбожевільного, який прибіг до нього благати про допомогу. Згадував, як спалювали вони на світанку тіла його батьків. Згадував, як тільки після цього відчинили кухню, де весь цей час була Лів. Вона грала в чаювання (тільки замість чаю в маленьких порцелянових філіжанках була кров) з уявними гостями. Фантазія не дозволяла їй нудьгувати. Лів любила вигадувати історії і починала жити ними. Вона, як і всі діти, легко входила в роль, яку сама ж для себе вигадувала, не важливо, чи то принцеса, чи метелик, чи гостинна господиня.

— То ви кажете, синьйорина Жилін виходить заміж? Яке щастя! — вона зверталася до порцелянової чашки праворуч від себе, коли Андре з її братом увійшли до кухні.
Як і Артур, Андре не знав правильного чи слушного способу повідомити дитині про смерть батьків. Але знав точно, що з цим не варто тягнути і вигадувати будь-які історії, на зразок того, що вони поїхали в гості і скоро повернуться. Він включився в її гру, попросив уявних гостей вибачити за те, що вкраде на кілька хвилин синьйорину Лів. Дівчинка елегантно піднялася з-за столу і попрямувала до нього. Артур ніяково тупцювався в Андре за спиною.

— Зникни, — наказав йому Андре.
    Разом з Лів він вийшов у сад і повів її туди, де цвіли матіоли. Їх пелюстки вже закривалися від перших світанкових променів. Деякі стеблинки починали засихати.

— Синьйоре, Ви щось хотіли мені сказати? — з безтурботністю юної кокетки спитала Лів.

— Так, люба, — він присів поряд з нею і взяв її долоню в свою руку. — Я маю Вам дещо сказати. Мені дуже не хотілося б цього робити, адже мої слова неодмінно засмутять Вас.

    Дитяча безтурботність змінилася запитливою настороженістю.

— Подивіться на ці квіти, люба, — вказав він на матіоли. — Що Ви бачите?

— Вони закриваються вдень. Їм більше подобається жити вночі, як і нам, – відповіла вона.

— А бачите ті стеблинки, які зів'яли?

— Так, — голос Лів став трохи сумним. — Вони ніколи більше не зацвітуть.

— На жаль, — підтвердив її думку Андре. — Усі колись відцвітають. Для всіх колись приходить останній світанок.

— Тільки не вампіри, — сказала Лів із виглядом глибокого знавця у питаннях життя та смерті. — Ми — найвищий ступінь еволюції. Так каже мій батько. Все у світі з часом втрачає свою форму. Але не вампіри. Чи Ви не згодні з цим, синьйоре?

— Це не зовсім так... — Андре взяв її другу руку. — Лів, ваші батьки... Вони теж... відцвіли, — дуже тихо сказав він.

    Очі дівчинки округлилися губи завмерли напіврозкритими. Вона ніби хотіла заперечити чи поставити запитання, але не могла зробити ні того, ні іншого.

— Сьогодні вночі твоїх батьків убили, — продовжував розпочате Андре. — Ти більше не зможеш їх побачити. Я обіцяв їм подбати про тебе.

— Ніколи їх не побачу? — розгублено перепитала Лів і знову глянула на зів'ялі матіоли. — Ні маму, ні тата?

— Мені дуже шкода, — Андре обережно обійняв дівчинку.

— Артур знає? — прошепотіла вона йому в плече.

— Знає, люба. І він теж дуже засмучений.

— Мені треба якнайшвидше побачити його, — вона м'яко виплуталася з обіймів дорослого вампіра. — І все пояснити. Пояснити, що вампіри схожі на квіти. Квіти іноді зрізають, а вампірів убивають. Потрібно розповісти йому.

— Моя мила розумна дівчинко, — він пригладив рукою її волосся. — Звичайно, ми зараз підемо до нього.

    Лів з  Анжелікою спустилися вниз.

    Андре спіймав погляд дружини і вказав очима на годинник. Лів подумки відповіла йому, що ще хоче поговорити з братом. З ним вона ніяк не могла залишитися наодинці.

— Енжі, може покажеш Андре наш будинок. Ми з Лів хотіли б поговорити трохи, — звернувся до дівчинки Артур, ніби читаючи думки сестри. Але телепатія тут була ні до чого, він просто хотів того ж, що й вона.

— Матиму за честь, — взявши за руку Андре, Анжеліка повела його за собою.

— Тепер ти зможеш з'являтись лише під його наглядом? — спитав Артур, дочекавшись, поки їхні кроки стали звучати достатньо віддалено.

— Ні, ще є варіант приїжджати з охороною, — Лів сіла на килим, схрестивши ноги.

— Та він параноїк! — випалив брат.

— Ваша взаємна ворожість просто вражає, — Лів дуже хотіла б вивідати хоч щось про причини цієї ворожості в Артура. — Дивно, як ви не повбивали один одного, поки Анжеліка плела мені коси.

— Вбити твого благовірного — завдання надто складне. Простіше назвати його безсмертним. Що до мене... Мене він не вб'є, бо дуже тебе любить, — брат сів поруч із нею на підлогу.

— І ти не розкажеш мені... Ну, чи хоч може натякнеш, яка кішка між вами пробігла, — трохи схиливши голову на бік, Лів зазирнула йому в очі.

— Це якийсь підвид ревнощів, — Артур сподівався задовольнити цікавість сестри такою відповіддю.

    Лів і на секунду не повірила, що він казав правду. Але розпитувати далі не стала. А істина все одно колись мала їй відкритися так чи інак.

— Розкажи мені про Енжі. Вона не схожа на звичайну дитину. У неї немає жодної іграшки. І моя лялька... Я й подумати не могла, що вона викличе таку реакцію.

— Щодо цього не засмучуйся. Просто вона не любить іграшок. Чому? Не знаю. Але, що я знаю точно, то це те, що вона відьма. Щоправда, її сили ще не розвинені, та й сама Енжі про них поки не знає.
    Лів здивовано підняла брови. Такого повороту вона не чекала.

— Я підшукую для неї наставницю. Але мені кажуть, що для цього ще зарано. Спочатку її здібності повинні проявитися самі. До дванадцяти років це навряд чи станеться.

— І ти маєш знайомих серед відьом?

— Так, життя часом зводило мене з ними. Хочеш, розповім одну історію?

— Звісно хочу! — Лів розуміла, що на свої головні питання вона більше не отримає нічого, крім відмовок, і вирішила послухати хоч те, що добровільно розповідають.

— Років п'ятдесят тому, — почав Артур, — не так уже й давно, в Род-Айленді, який чомусь надто вже полюбився вампірам, з'явилася відьма. Юна Латель, вона перейняла науку від матері, а після її смерті, вирішила навчити ще двох своїх подружок. Не знаю чому, але дівчаток завжди з більшою силою приваблювало все те, що називають магією. Її подруги виявилися здібними, хапали все нальоту, незважаючи на юний вік — їм було по шістнадцять років. У Латель, ефектну блакитнооку блондинку, закохався молодий вампір. Ім'я не пам'ятаю, але це не так важливо. У них почався бурхливий роман. Її подругам це не сподобалося. Вони доводили дівчині, що він убивця, що з його провини в місті вже загинули багато людей. Латель не вірила їм, бо коханий казав, що харчується лише кров'ю диких тварин, причому в малих кількостях, тому навіть вони залишаються живими. Вона вважала його майже святим, який навіть мухи не образить. Останнє, до речі, справедливо, мухи вампіру ні до чого, адже з них крові не нап'єшся. І вони навіть не сядуть на нього, тому що він не теплокровний і для мух нічим непривабливий. До того ж, смерть померлих городян більш-менш логічно пояснювали лікарі. Тому приводу засумніватися в коханому дівчина не бачила. Подруги вирішили, будь-що-будь, розкрити таємницю вбивці. Але все викрилося само собою. Якось пізно ввечері Латель пішла на могилу матері. Була пора цвітіння ромашок, які покійна дуже любила. Дівчина взяла букет білих квітів і вирушила на цвинтар. Вона йшла між довгими рядами могил, як раптом почула недалеко приглушений зойк. Латель не злякалася, а навпаки попрямувала туди, звідки долинув звук. І, за високим могильним каменем, вона побачила свого вампіра, який «вечеряв» якимось нещасним. Відьма побігла, втрачаючи дорогою ромашки, вампір наздогнав її, намагався все пояснити. Але дівчина просила дати їй спокій. Вона відразу ж попрямувала до своїх подруг, розповіла їм про все побачене, плакала і вибачалася за те, що не вірила їм раніше. Але дівчата зовсім не сердилися, навпаки, вони відразу ж з ентузіазмом почали посвячувати її у свій план знищення вампіра, який вже давно розробили. Як і очікували подруги, наступного ж дня, вампір з'явився до Латель вимолювати прощення. Можливо, він справді її любив. Вона повела його на задній дворик, де на них чекали дві інші відьми. Там вони втрьох його і знищили.  Після цього троє подруг стали вірними захисницями свого міста, і знекровлені трупи в ньому більше не з'являлися. Життя в Род-Айленді стало набагато спокійнішим і безпечнішим.

— Латель була твоєю дівчиною? — спитала Лів. — Невже історія з тим вампіром нічому її не навчила?

— Моєю дівчиною? — усміхнувся Артур. — Ні, відьма не може бути чиєюсь. Але так, деякий час у нас були найближчі стосунки. І цьому знайомству я завдячую багатьма отриманими знаннями. Головне з яких полягає в тому, що якщо ти вампір, у жодному разі не наживай собі ворогів серед відьом.

— То ви з Латель залишилися друзями?

— Ми й були лише друзями. Не більше не менше.
    Лів із недовірою глянула на брата.
    «Хіба таке можливе? — подумала вона. — Відьма, яка, безперечно, була красунею, і молодий вампір з магнетичною зовнішністю — просто друзі? Щоправда, кожен має свої поняття про межі дружби...»
    Але запитати Лів більше нічого не встигла — Анжеліка з Андре вже поверталися до вітальні.

9. Викрадення