Лівія з роду Воранор. 7. Лялька

6. Жаннет, кларнет та каберне

7. Лялька

 — Було б нечесно стверджувати, що мені не сподобався смак її крові, — Лів розповідала Андре про Анжеліку. — Але... я відчула себе дикункою. І це неприємно.

Вони стояли на веранді своєї вілли і дивилися, як Сонце повільно здіймалося над морем.
— Бачила вчора дівчину в червоній сукні? — спитав Андре, однією рукою притягуючи до себе міцніше дружину. — У неї п'ють прямо з горла.

— Я так і подумала. Підозріло широке кольє. Але батьки мене виховували інакше. І ти теж. Я от думаю про Артура ... Невже він тепер харчується, як тварина?
— Мила моя, він і раніше так харчувався, — сказав Андре, наче в цьому не було нічого нового. — Чи тобі не доводилося бачити його в процесі?

Лів задумалась. Справді, в дитинстві вона ніколи не бачила, як їсть її брат. А їй самій кров наливали в маленьку дитячу філіжанку з рожевими квіточками. Вона невиразно пам'ятала батьків. Збереглися лише уривки спогадів. Наприклад, як жінка з довгим каштановим волоссям співала, сидячи на підвіконні високого вікна в бабусиному будинку. А за вікном лив дощ. Як сильні руки батька підхоплювали її, маленьку Лів, і підкидали вгору. Мама називала будинок бабусиним. Ніхто не знав, чи має вона на увазі свою бабусю, чи бабусю Лів та Артура. У жодному разі нічия бабуся в цьому будинку ніколи не з'являлася.

Андре блукав разом з Лів її спогадами. Він знав, як вона любила старовинний дім у північній Італії, але вважав це місце небезпечним для неї. Будинку було близько шестисот років, і про його існування знало забагато вампірів. Серед яких були вороги роду Воранор. Колись одна вампірка з сім'ї Лів, а, точніше, саме та бабуся, якої вона ніколи не бачила, вела дуже світський спосіб життя. Армая запрошувала до себе безліч гостей, не дуже цікавлячись їх сутністю. Життя було для неї великим галасливим святом, зі змінами костюмів, декорацій, вин, груп крові, без жодної зупинки, без буднів, без суворих правил. Армая витрачала величезні суми на шовк, оксамит і мережива, на срібний посуд (розвіюючи для всіх забобонних міф про те, що вампірам шкодить срібло), на дорогі парфуми та східні пахощі. Кожен день для неї був днем ​​пошуків та відкриттів. Але кожен шукач рано чи пізно відчиняє заборонені двері, входить у печеру, що загрожує обвалом, словом, знаходить те, чому краще не бути знайденим.

Свого часу в Армаї виник конфлікт з вампіркою-кіллером. Перша звабила чоловіка другої. Конфлікт став дуже серйозним і бабусі Лів довелося залишити Італію. Вона перебралася до Нового Орлеану, де прожила півтора століття. Її змусила повернутися звістка про загибель доньки. Але, як тільки вона ступила на землю Старого світу, одразу ж зіткнулася зі своєю смертю.

Меран, у якої Армая колись відібрала чоловіка, не забула старих образ. Вона твердо вирішила не допускати на землі суперницю (а «своїми» для неї були всі європейські землі). Нерок, давній вампір, який упродовж чотирьох століть був разом із Меран, теж втік, ще після першого конфлікту між жінками. Він зберігав вірність дружині дуже довго, але коли підпав під чари Армаї, почуття провини, зазвичай непритаманне вампірам, стало його нав'язливим станом. Саме собою воно не було б таким страшним, якби не призводило до деяких харчових розладів — організм Нерока перестав сприймати кров. Щоразу при спробі її випити, його вивертало і супроводжувався цей стан думками про його зраду. Він не знав, що колись давно Меран звернулася до відьми, щоб та наклала закляття вірності на її чоловіка. Закляття вийшло дуже потужним і продовжувало діяти навіть після смерті його авторки. Нерок не шукав причин, він просто вирішив втекти подалі від свого старого життя.

Так Армая стала причиною сімейного конфлікту, який спочатку вигнав її в чужі землі, а потім взагалі під землю. Меран мала багато знайомих кіллерів, які готові були зробити для неї все, що завгодно. Крім багатства і чарівності, була в неї ще й широка мережа зв'язків. Через неї інші вампіри могли, у разі потреби, отримати відомську допомогу. Армая не мала шансів проти всіх убивць Європи.

Андре не розповідав про це ні Лів, ні Артуру, вважав, що з них достатньо втрати батьків.

— Може, ми якось відвідаємо брата? — солодким голосом спитала Лів. Знала, що чоловік не виходить з її думок, тому показала йому картинку вчорашнього танцю з американцем.
— Натякаєш, що за мною борг? — посміхнувся Андре.
— Не натякаю, а стверджую, — відповіла вона. — Анжеліка — така мила дівчинка. Вона мені так сподобалася.

— Вона чи її кров? — З ноткою сарказму запитав чоловік.
— Я б ніколи не вкусила, якби вона сама про це не попросила! — спалахнула Лів.
— Знаю, — тон Андре став примирливим.
— Тоді навіщо виводити мене з себе?
— Мені подобається, коли в тобі прокидаються емоції.

Дорога звивалася серпантином, але це нітрохи не заважало Андре розігнатися до божевільної швидкості. Налетіти на когось їм не загрожувало — виїхали вони ще до світанку, а в такий час траси були порожні. Чорний автомобіль мчав, подібно до пантери, що переслідує лань.
— Чому за всієї твоєї любові до всього французького ми живемо в Італії? — Лів закинула голову і дивилася крізь скляний дах на зірки, які пролітали вгорі.

— У Франції немає таких узбереж, — відповів Андре, натискаючи щось на сенсорній панелі. У салоні заграла музика — французька. — А ще в Італії в нас є сім'я годувальників — з людьми насправді нелегко досягти такої тривалої згоди.

В свІтлі щедрого ранкового проміння будинок Артура виглядав особливо чарівно. Його фасад був виконаний у мавританському стилі, а під'їзна дорога викладена великими білими та синіми плитами. Жодних огорож, лише підстрижені кущі лавра обрамляли периметр саду.
— Непогано влаштувався братик! — Зауважив Андре.

Їх автомобіль проїхався біло-синіми плитами і зупинився на майданчику для авто. Лів забрала із заднього сидіння золотавий подарунковий пакет. Хазяїн дому з'явився перед ними майже тієї ж миті..
— О, які гості! — радісно вигукнув він, розкриваючи руки для обіймів. — Сестричко, зіронько, ти б хоч попередила. Втім, я люблю приємні сюрпризи, — Артур обійняв сестру.

Через її плече він побачив украй напружене обличчя Андре. Думки Артура залишалися йому недоступними. І його це злило. Брат Лів не втрачав часу з моменту їхньої останньої зустрічі, встиг дечому навчитися. Він приєднався до адептів герметизму, і, після років таємних практик та ритуалів, теж був уже більше, ніж просто сильним спритним мисливцем. Та до могутності Андре йому все ще було далеко. Зате він міг блокувати його сили і не впускати у свій розум.
— Андре! Як давно ми не бачилися! — Артур відпустив сестру і наблизився до її чоловіка, простягаючи йому руку.

Той потиснув її, надто вже натягнуто посміхнувшись. Лів помітила це і послала чоловікові погляд, сповнений обурення.
— Я так вдячний тобі за сестру! — Артур ніби не помічав неприязні гостя. — Дуже добре, що вона у таких надійних руках.
Раптом у дворі з'явилася Анжеліка і миттю розрядила вибухонебезпечну атмосферу.
— Лі-ві-я! — дзвінко проспівала вона і підбігла до жінки.

— Привіт, крихітко! — Лів обернулася на поклик. — Сьогодні я з подарунком. Тримай! — Вона простягла дівчинці золотавий пакет.
— Що тут? — тоненька ручка Анжеліки пірнула всередину.
Гострим поглядом Лів вловила тонку бліду дугу на цій ручці. Їй знову стало не по собі від усвідомлення того, що вона кусала дитину.

Анжеліка дістала з пакета коробку з ошатною венеціанською лялькою. Її настрій вмить перемінився. Дівчинка завмерла з коробкою в руках. В очах блиснули сльози.
— Вона тобі не сподобалася? — Лів присіла поряд із нею.
Анжеліка мовчала. Здавалося, вона ніби у ступорі. До неї підійшов Андре і м'яко забрав ляльку з її рук.

— Анжелі, давай ми покинемо цю ляльку і прогуляємося всі разом садом, — оксамитовим голосом сказав він.
— Хто ви? Ми з Вами ще незнайомі, — дівчинка почала оживати.
— Мене звуть Андре. Я чоловік Лів, — тим самим умиротворюючим голосом продовжував вампір.

— Ви її чоловік? — Анжеліка глянула на Лів, наче чекаючи, щоб та підтвердила його слова. — А діти у вас є?
— Ні, дітей немає. Напевно, тому ми й не знаємо, що їм дарувати, — трохи розгублено відповіла Лів.
— Найкращий подарунок — це твій приїзд, — дівчинка підійшла до жінки, взяла її за руку. — Ходімо, погуляємо садом.

— Я ненадовго залишу вас, — Артур дістав з кишені телефон, який розривався від звуків виклику, — Вибачте, — він пішов у напрямку додому.
Анжеліка, тримаючи за руки обох своїх гостей, проводила для них екскурсію садом.
— Тут у нас ростуть персики, — вона намагалася наслідувати тон екскурсовода. — Ще кілька тижнів і вони стануть зовсім стиглими. — Артур казав, що ніколи не їв ні персиків, ні якихось інших фруктів. Мені здається, це так сумно. А ви теж харчуєтесь лише так, як він? — Дівчинка, закинувши голову, глянула на Андре, а потім на його дружину.

— В усіх вампірів одна дієта, — відповіла Лів. — Наш організм не сприймає нічого іншого, крім крові.
— Але для нас це те саме, що для тебе персики, груші та інше, — запевнив Андре.
Лів розуміла, що він уже знає таємницю цієї дівчинки. І це щось неприємне. Але зрозуміти, чому у дитини така дивна реакція на ляльок, вона зможе лише дорогою додому, не раніше. Та й у цей момент мало значення тільки те, що Анжеліка забула про свої страхи. 

Садова доріжка звивалася трьома петлями навколо будинку. З висоти це виглядало б, як трилисник, у центрі якого стояв дім. Прогулявшись усіма трьома завитками, гості разом з Анжелікою повернулися до парадного входу.
Під'їзною дорогою з двору виїжджав сріблястий автомобіль. Артур стояв на першій сходинці будинку, проводжаючи його поглядом. Лів уловила напружений вираз його обличчя. Але, як тільки він помітив своїх гостей, одразу широко всміхнувся і спустився до них:

— Ви так довго гуляли! Мабуть, Анжеліка знайомила вас із кожним деревом?
— Зовсім не з кожним, — дівчинка підбігла до Артура і обняла його за пояс, — лише мої найулюбленіші показала.
— Найбільше на світі Енжі любить дерева, — Артур підхопив дівчинку однією рукою і притиснув до себе.
— І тебе, — усміхнулася вона, і зі зворушливою ніжністю  пригорнула голову до його плеча.
— Сонце піднімається, проходьте в дім, — запросив господар.

Гості були анітрохи не проти. Незважаючи на прохолодну тінь дерев, Лів уже починала відчувати неприємне поколювання на шкірі. Вона любила сонце в першу годину його сходу і в години заходу, але в інший час денне світило досить відчутно обпалювало шкіру.
Артур провів гостей у свою монохромну вітальню.
— Лів, можна я зроблю тобі зачіску? — спитала Анжеліка. — У тебе таке гарне волосся.
— О, я буду дуже рада, — усміхнулася та.

— Ходімо до мене, я візьму гребінець, — дівчинка побігла сходами нагору.
Лів із занепокоєнням глянула на чоловіка. Вона не хотіла залишати їх з братом наодинці.
— Не хвилюйся, люба, у нас знайдеться тема для розмови, — запевнив її Андре.
Лів перевела погляд на Артура. Той кивнув на знак згоди, але усмішка на його обличчі була якоюсь нервовою.
«Ну не вб'ють же вони один одного за якихось півгодини?», — жінка втішила себе варіантом, що таки не вб’ють.

Кімната Анжеліки була дуже просторою. Крізь вітражні вікна сонячне світло малювало кольорові абстракції на білих стінах. По центру стояло широке ліжко, завелике як для дитячого. Підлога викладена білими мармуровими плитами, які покривали пухнасті килими. На одній із стін висіла картина: дівчина тримала за вуздечку синього коня. Ще одну стіну займала шафа. Її дверцята вкривали золотаві квіткові візерунки. Останнім предметом інтер'єру був туалетний столик із овальним дзеркалом над ним, у лакованій дерев'яній рамі. Жодних ляльок, жодних іграшок. Лів це здалося дивним. 

Вона згадувала свою дитячу кімнату. Там було повно іграшок: ведмежат, песиків, котиків, ошатних порцелянових ляльок та яскравих ганчіркових арлекінів. Андре любив балувати її і дарував усе це з приводу і без. Лів досить часто доводилося залишатися самій, тобто не зовсім самій, а неодмінно під охороною. Але що таке нудьга вона ніколи не знала. Лів розсаджувала всі свої іграшки півколом на підлозі, розставляла перед ними крихітні філіжанки і розливала всім уявний кривавий напій, примовляючи щось на кшталт: «Сьогодні у нас чудова французька кров. О, Марі, тільки не пролий на свою білу сукню! То була б така прикрість».

Всі ці спогади промайнули в голові у Лів за кілька секунд. Тим часом Анжеліка підійшла до свого туалетного столика і дістала з шухлядки гребінець і шпильки.
— Сідай, — запросила вона гостю. — Заплетемо тобі коси.
Лів обережно сіла на невисокий дитячий стільчик і глянула на себе у дзеркало. Її розпущене волосся спокійно спадало по плечах рівними пасмами. Воно не любило зачісок. Лів навіть подумала, що йому загрожує чимала небезпека від рук цього милого створіння, яке стояло з гребінцем у неї за спиною.
«Ну та зовсім без волосся я ж не лишуся, — заспокоїла себе Лів. — Поки в її руках немає ножиць, можна не нервувати».
Анжеліка акуратно розчісувала невеликі пасма, потім сплітала їх у коси і закріплювала шпильками. В результаті вийшло щось хитромудре і дуже красиве. Лів сама замилувалася відображенням зачіски у дзеркалі.

— Де ти цього навчилася? — спитала вона.
— Тобі подобається? — очі Анжеліки спалахнули радістю.
— Неймовірно! — жінка повернулася до дівчинки й обійняла її. — Але де ти цьому навчилася? Просто витвір мистецтва!
— Ніде, — простодушно відповіла дитина. — Я люблю уявляти, як заплітаю коси. Раніше у мене не було подруги, тож я заплітала їх тільки собі. Заплітала і одразу ж розплітала, бо насправді я, як і ти, більше люблю, коли волосся у вільному польоті. А ще... їх би все одно ніхто не побачив. Хіба, можливо, мама... з небес. Якщо вона не переродилася вже кимось іншим. Можливо, птахом. Вона дуже любила птахів. Особливо ластівок. А чайок не любила. Казала, що вони дурні, галасливі і крик у них, наче скрип незмащених дверей.
«У голові у цієї дитини просто якийсь коктейль із різних релігійних уявлень про смерть. Кожен вірить у те, що його заспокоює», — думала Лів.

Вона вирішила не засмучувати Енжі своїми міркуваннями з цього приводу.

8. Давній конфлікт