Лівія з роду Воранор. Розділ 14. Скрипка

13. Рідні обійми

14. Скрипка 

Близько півночі автомобіль нарешті повернув з основної магістралі на вужчу дорогу, яка вела до білої вілли. Ворота виявилися відчиненими.
«У нас гості?» — здивовувалася Лів.
Зазвичай Андре не запрошував додому навіть Жоржа, який був його вірним помічником багато років.
«Так, люба. Це Джузеппе», — відразу почула вона відповідь на свої думки. Це здивувало її. Вона ще не зовсім звикла, що в неї в голові так запросто, без попередження, можуть виникати чужі голоси. Звісно, ​​голос чоловіка вона не могла назвати чужим, але дивно було почути його ментальний голос ще до того, як побачила самого Андре.

Давно знайомий смаглявий італієць з вихрами сивого волосся одним своїм сяючим виглядом вмить розвіяв похмурий настрій Лів. Вона усміхнулася йому у відповідь.
— Лів, красуне! — чоловік обійняв вампірку, наче вони були близькими друзями.
Джузеппе протягом двадцяти років — період проживання вампірського подружжя в Італії — постачав їм кров. Він мав велику родину. І всі вони знали, що віддають кров вампірам. І одержують за це гроші. Джузеппе привозив «продукт» раз на тиждень — кров у пластикових пляшках, які лежали у холодильному ящику.
— Це все місячне світло, чи ти, Лів, стала ще прекраснішою? — крім того, що літній італієць був чудовим постачальником, він був ще й неабияким майстром робити компліменти.
Жінка лише усміхнулася у відповідь. Андре підійшов до неї і обійняв за талію.
— Приїжджайте до мене в гості, — запропонував Джузеппе. — Грона на винограднику вже налилися. І, хоч збирати їх ще рано, між них приємно просто погуляти!
Вампіри зрідка навідувалися до свого «годувальника». На гроші, які він отримував за кров, його сім'я підтримувала в гарному стані милий будиночок із невеликим фруктовим садом та виноградником. До знайомства з Андре вони ледве зводили кінці з кінцями. Тепер же двоє старших синів Джузеппе здобули вищу освіту. Один із них став юристом (хоча його батько вважав, що нуднішої професії годі й шукати), інший — дизайнером одягу. Після трьох років навчання його забрав на роботу один з найкрупніших італійських будинків моди. Вибір молодшого сина батько також спочатку не схвалював, вважаючи моду — несерйозним заняттям для чоловіка. Але коли Кіро привіз йому кілька штанів та сорочок власного крою, Джузеппе був у захваті та благословив сина на його подальшу діяльність. Вдома у чоловіка залишалися троє дочок, вони ще ходили до школи і, разом із дружиною Клементиною, були його головними помічниками по роботі в саду та на винограднику.

«Давай справді з'їздимо до Джузеппи, — подумки звернулася Лів до чоловіка»
— Приймаємо запрошення з задоволенням, — сказав вампір італійцеві, потискаючи його руку.
— Чудово! Тоді цієї суботи. Мої страшенно зайняті сини також приїдуть.
— Так, якщо не помиляюся, це буде день народження синьйори Клементини? — запитала Лів. У ній уже вирувало передчуття свята. Можна буде просто поспілкуватися з приємними людьми, далеко від похмурого та жорстокого вампірського світу.
«З якого часу ти така рада спілкуванню з людьми? — почула вона здивування чоловіка. — Чи не ти завжди обурювалася їхньою надмірною емоційністю? Чи не ти, м'яко кажучи, зневажала їх?»
Лів не відповіла йому. Якби вона могла хоч собі пояснити всі зміни, які відбувалися в ній в останній місяць.
— Саме так, — сказав Джузеппе.

Він уже повільним кроком прямував до виходу. Лів та Андре проводжали його.

— Клементина буде у захваті. Вона дуже любить, коли ви приїжджаєте. І дівчата теж усе питають, коли ж знову Лів з'явиться?
«Дивно», — подумала жінка.

Вона, у кращому разі, перекидалася з ними парою вітальних фраз, іноді питала про школу, щоб не застрягати в незручному мовчанні. Відповіді її зовсім не цікавили. Але дівчатка навперебій розповідали про свої дитячі закоханості та різні кумедні випадки зі свого підліткового життя. Про школу Лів знала виключно з цих оповідань. Сама вона ніколи не була навіть на порозі такого закладу.
«Що ж дивного? — сказав голос Андре у неї в голові. — Хороших слухачів, які не перебивають тебе на півслові зі вставкою: „а в мене…” завжди люблять. А якщо на них ще й приємно дивитися — просто безцінно».

Джузеппе поїхав на своєму до непристойності дорогому автомобілі для звичайного дрібного фермера. Втім, він не мав сусідів, які змогли б обговорювати джерела його доходів — маленьке село, в якому він жив, зовсім спорожніло. Його родина залишалася єдиною, яка не втекла до найближчого міста.

Андре і Лів, обійнявшись, дивилися у слід автомобілю, поки вишнева пляма повністю не розчинилася в чорнильній темряві. Щойно це сталося, на Лів знову накотили спогади про минулий вечір.
— Ти знав, що так станеться? — вона підняла на чоловіка сповнені болю очі і, водночас, показала йому те, що побачила в Артура.
Андре справді вже бачив це.
— Знав, — неохоче відповів він. — Ще до того, як ти захотіла поїхати до брата. Я знав, що це завдасть тобі болю, але ти мала побачити. Побачити в нього, а не в мене.

Лів завмерла в нерухомості, прикривши очі. Андре відчував неймовірний біль, який сталевими мечами пронизував дружину зсередини. Їй самій здавалося, що вона чула скрегіт металу, перед закритими повіками палахкотіли червоні іскри, а біля скронь лунав моторошний гуркіт, ніби хтось бив у величезний мідний гонг.

— Ну досить! — Андре струснув її за плечі. — Завдавати собі болю і впиватися нею — не найкраще, що ти можеш зробити.

Лів розплющила очі і подивилася на нього пильно і трохи здивовано. Іскри зникли, болісні звуки відступили на задній план.

— Я ще покажу тобі дещо, — сказав Андре. — Не збирався цього робити, але тепер уже байдуже.

Лів зовсім не хотіла більше жодних видінь. Але сильна рука чоловіка стискала її руку, утримуючи від втечі. Перед очима промайнули кадри, наче нарізка з різних кіноплівок. Їх усіх поєднував головний герой — Артур. Спочатку він стояв у кабінеті із закритими жалюзі навпроти людини у сірому костюмі. Лів не знала як, але вона чітко відчула — це була саме людина. Артур отримав з рук чоловіка конверт, чистий, без будь-яких написів, очевидно з грошима. Потім був засніжений ліс, троє чоловіків на полюванні у теплому одязі та з гвинтівками. Крик ворона десь на верхівці дерева, шум від помаху крил, падіння снігу з гілки. Швидка темна постать, яка підлетіла до чоловіків. Двоє безшумно впали на сніг, третій встиг приглушено скрикнути. Обличчя Артура з переможною і якоюсь нездоровою посмішкою. Лів зрозуміла, що він убив тих людей голими руками, навіть не використовуючи ікла. І крові їх не торкнувся. Напад на всіх трьох був зі спини, можливо він зламав їм хребет або просто перетиснув сонну артерію. Потім знову той самий чоловік у кабінеті, тільки вже у чорному костюмі, і гроші він давав уже не в конверті, а кількома туго перев'язаними брудно-зеленими пачками.

— Він став найманцем у людей? — чомусь Лів запитала вголос те, що й так було очевидно. — І боржником у відьом.
— Так, — коротко і безбарвно відповів Андре. — Артур завжди хотів розкішного життя. Але не будемо робити з нього абсолютного монстра, — чоловік обійняв її за плечі однією рукою і м'яко направив до будинку. — Багато вампірів живуть лише заради того, щоб убивати. І вбивають, щоби жити.
— Але ж він убив тих людей навіть не заради крові... Заради грошей! — голос Лів був сповнений огиди.

Світанок Лів зустрічала на веранді зі скрипкою в руках. Все, що могло її врятувати, — це музика. Жінка ніби перетікала своїм розумом у смичок, розчиняючись у нотах, які вона ніколи не запише, у мелодії, яку ніколи більше не повторить.

Андре знав, що в такі моменти не варто їй заважати. Він просто сидів у садку і слухав. Слухав її біль і розчарування. Хвиля звуків з якоюсь вихровою поверхнею говорила йому про те, що імпровізація дружини підійшла до свого апогею, і далі піде на спад. Музика справді стала спокійнішою, легшою, наче розбурхане море вляглося мирними хвильками.

Алессіо також слухав. Він сидів під грецьким горіхом, з південно-східного боку будинку, де його не могли бачити ні Лів, ні Андре. Хлопець вирішив дочекатися там своєї ранкової зміни. По-перше, після того, як він закотив машину в гараж, до неї все одно залишалося лише кілька годин, а по-друге, він зовсім не міг вигадати, куди йому піти. Потрібно було поговорити з Роберто про те, як вони житимуть далі. Можливо, він уже щось надумав із цього приводу.

Алессіо слухав скрипку, яка вже заспокоїлась, і думав про Лів. Вона була такою не схожою на все те, що він чув про вампірів. За винятком неймовірної краси.  В ній було багато ніжності, вона вміла співчувати. Можливо, саме через це здавалася такою вразливою. Алессіо дивувало те, як вона гостро сприйняла новини про свого брата. Хлопець вважав, що для вампірів вбивства — щось цілком природне, буденне. Як для людини збирати виноград, або замішувати тісто, або ще щось, пов'язане з приготуванням їжі. Він слухав її музику, і йому хотілося бігти до неї, заспокоїти її міцними обіймами, пригладити волосся, дозволити виплакати своє горе на його плечі. Хлопця дивувало, чому Андре не зробив нічого подібного. Але, очевидно, вампіри не плачуть, інакше Лів не змогла б так довго стримувати сльози, якою б вона не була сильною. Насправді вона навіть не здавалася сильною. Андре казав, що зовсім недавно її викрадали люди. Хіба могло таке статися із сильним вампіром?

Безуспішно Алессіо гнав від себе думки, в яких було обличчя Лів. Її очі в дзеркалі заднього виду авто. Її руки, які то сплітали то розплітали кінчики волосся. В ній все було таким бездоганним. І таким спокусливим. Але ця жінка належала іншому. І цей інший як врятував його, так і міг стерти на порох будь-якої миті.

15. Сім'я Джузеппе