Лівія з роду Воранор. Розділ 13. Рідні обійми

12. Молоді вампіри

13. Рідні обійми

Будинок з мавританським фасадом більше не здавався Лів чарівним палацом східного султана. Її захоплення і будинком, і Артуром вже потьмяніло. Кривавий ворон. Ні, кровожерний. Можна зректися своєї історії, можна забути фамільний герб, але кров нічого не забуває.
Артур з'явився біля автомобіля за мить.
— Сестро! — він широко розкинув руки для обіймів.
Лів пригорнулася до нього. Вона слухала його прискорене серцебиття — очевидно, щойно поїв і в організмі багато свіжої крові.
І тут Лів побачила, як він їв. Худорляве тіло молодого хлопця з копицею заплутаного кучерявого волосся смикалося в конвульсіях, поки вампір пив кров, вчепившись зубами в його шию. Коли людина зробилася наче ватяною в його руках, він відштовхнув бездиханний труп і облизав закривавлені губи. А потім кинув дешеву запальничку у пластиковому корпусі на знекровлене тіло. Очевидно, вогонь був улюбленим способом Артура прибирати за собою. Найбільше Лів вразили його очі — це були очі звіра, справжнісінького хижака.

«Як найманець», — з огидою подумала вона, але відразу взяла себе в руки, щоб брат нічого не запідозрив.
— Ти більше не сердишся на мене? — спитав Артур.

Його безтурботний вигляд дратував Лів, а братова посмішка так просто виводила з себе. Та вона не збиралася демонструвати йому свої істинні почуття і наміри. Покищо.
— Може б і хотіла, але не можу. І не буду, якщо мене знову не викрадуть, — вона зав’язала кінчики волосся в косу, щоб вітер врешті дав їм спокій. Заодно й себе заспокоїла цією відволікаючою дією.
— Ніхто не посміє, — у голосі брата почулися нотки хижого звіра, готового будь-що захищати своїх.
— Я привезла для Анжеліки фруктів, — якомога бадьоріше сказала Лів. — Сподіваюся, цей подарунок сподобається їй більше за попередній.
— А що то за новонавернений із тобою? — насторожено запитав Артур, який нарешті звернув увагу на хлопця біля авто з кошиком фруктів у руках.
— Алессіо, мій водій та захисник, — Лів взяла брата за руку і підвела ближче до хлопця. — Алессіо, це мій дорогий брат Артур.
Чоловіки потиснули один одному руки.
— Не можу повірити, що Андре відпустив тебе до мене, навіть під охороною, — сказав Артур сестрі.
Лів попросила Алессіо почекати біля машини, і вони з братом попрямували до будинку.
— Справді, мій чоловік почав якось краще до тебе ставитись, — тут жінка трохи злукавила. Тепер Лів розуміла, чому він так, м'яко кажучи, недолюблював Артура — після того, що вона сьогодні побачила, їй самій було вкрай неприємно знаходитися поряд з ним. Але вона дуже хотіла побачити милу маленьку дівчинку з золотавим волоссям.

Тож на обличчі Лів знову розцвіла посмішка і вона спитала:
— Невже Анжеліка не чує, що ми приїхали? Де вона?

— Її тут немає, — відповів Артур. Слова пролунали так, наче він дуже не хотів їх вимовляти.
Лів спробувала побачити в його думках де Анжеліка, але вся свідомість Артура була в «тут і зараз». У тому, що дитини справді не було в будинку, сумніватися не доводилося. Інакше, навіщо б Артур знову харчувався людською кров'ю?
— Вона втекла? — залишалося прояснити ситуацію лише стандартним, словесним методом.
— Ні, — криво посміхнувся Артур, — навіщо їй тікати від мене?
— Навіть не знаю... Може, тому, що ти регулярно цідив із неї кров? — у голосі Лів звучало погано стримуване обурення.
— Сестричко, ти мене якось занадто демонізуєш! — засміявся він. — Це не завдає їй жодної шкоди.
Він піднявся на першу сходинку біля парадних дверей.
— Давай краще прогуляємося садом, — Лів взяла його за руку і м'яко потягла вниз. Їй зовсім не хотілося до його монохромної вітальні.
— Гаразд, — погодився він.
— То ти розповіси мені де Енжі?
— Лів, ти як була чомучкою, так і лишилося! — жартував Артур. — Тільки раніше питання були глобальнішими. Скільки зірок на небі? Коли з'явилися перші вампіри? Чому вампіри не відчувають смаку фруктів? Так, пам'ятаєш, ти побачила, як у саду на задньому дворі бабусиного будинку мишеня гризло яблуко? Ти теж схопила червоний плід, відкусила і... звичайно нічого не відчула.
— Пам'ятаю, — Лів ні на секунду не переставала стежити за думками Артура, але в них були тільки спогади про її дитинство. — Та може ти поясниш мені зараз таку просту річ, де твоя маленька підопічна? — обурення в ній нарощувало градус, але зовнішня стриманість все ще не зраджувала.
— Я знайшов для неї наставницю. Точніше це вона нас знайшла. Мольфарка з України. Її звуть Соломія. Виявилося, у Енжі є далека родичка.

Лів чекала побачити в думках брата світловолосу жінку, трохи схожу на Анжеліку. Але те, що промайнуло в голові, було зовсім не схоже на ідилічну картинку возз'єднання родичів. Всього на кілька секунд Лів вловила тонку ручку Енжі в руці Артура. Її волошкова сукня і світлі локони тріпотіли від сильного вітру. Брат віддав дівчинку невисокій жінці з яскравими рисами обличчя і темним волоссям. Чітко й дуже близько побачила її очі — одне зелене, інше — каре. Від цього ставало трохи моторошно, але посмішка жінки видавалася приємною і теплою.

Лів мимоволі відпустила братову руку і завмерла на місці. У неї в голові не вкладалося, як таке могло статися. Артур любив Енжі, у цьому вона не сумнівалася. Крім того, вона була потрібна йому.

— Щось не так? — спитав Артур, повернувшись до сестри.
— Ні, просто... — Лів не могла підібрати слів. — Просто не можу повірити, що ти її відпустив.
— Але їй треба вчитися, — Артур простягнув сестрі руку, пропонуючи продовжити прогулянку.
Перемагаючи себе, Лів подала йому свою. Тієї ж миті він підняв її в повітря, а ще за мить притиснув спиною до платана.
— Він навчив тебе, — прошипів Артур в обличчя сестрі. — І ти прийшла на розвідку. Маленька допитлива сестра... Ти достатньо дізналася?
— Що з тобою, Артуре? — Лів спробувала розіграти безневинний подив.
— Не влаштовуй тепер спектакль! — він ще дужче натиснув їй на плечі.
Лів на секунду задумалася, чи не може брат убити її. Але відразу відкинула цю думку, як зовсім неприйнятну.
— Що тебе ще цікавить? — його голос залишався таким самим шиплячим. — Запитуй, сьогодні я тобі все розповім. Або покажу. Як сама захочеш.

Лів сконцентрувалася, зібрала сили і вирвалася з лещат між братом і деревом. Вона блискавично схопила Артура ззаду за плече, розвернула і повалила на землю.
— Упевнена, тобі є що розповісти, — вона тримала брата за горло. — Але, чи хочу я це почути? — тепер її власний голос нагадував гарчання хижака. — Про що будуть твої розповіді? Як ти перетворився на найманця? Як завів собі домашню відьму, щоб живитися її кров'ю. Як, мабуть, заборгував комусь і віддав Енжі в якості оплати? Артуре, — тон Лів пом'якшав, — якби ти не був моїм братом, я б зараз же убила тебе.
— Сестричко, — прохрипів він. — Бачиш, трохи праведного гніву, і ти вже справжня вампірка, така тигриця-вампіриця, а не порцелянова лялька, — на його обличчі з'явилася знущальна посмішка.

Лів відпустила горло брата і схопилася на ноги.
— Знаєш, живи як хочеш. Тільки сестри в тебе більше не буде, — мов вирок, сказала вона.
— Як не буде? — він опинився в неї за спиною і стиснув обійми. — Я й так занадто довго жив на самоті. Ти моя кров, ти не можеш мене залишити.
— Відпусти мене, — прошипіла Лів. — Інакше я покличу Алессіо.
— Ах так, адже ти з охороною! — Вампір і не подумав відпускати сестру. — Молоденький вампір. Цікаво, він помре від одного удару чи витримає цілих два? Жаль, доведеться зламати пару гілок на моїх прекрасних деревах.
Лів тихо загарчала.
— Бачиш, люба, агресивність — це наша суть. Ми народилися у сім'ї ідеалістів. Вони вважали, що демони ночі можуть бути шляхетними високоморальними істотами. Вони намагалися показати приклад іншим собіподібним, та й усьому людству, приклад щирої доброти та пишномовної моральності, бездоганних манер, естетизму, поєднаного зі скромністю.
— І вони були такими! — випалила Лів.

У неї вистачило сил розтиснути залізні обійми брата і відскочити вбік на пару метрів. Якби вона зараз побігла до машини, наказала Алессіо негайно завести двигун і поїхати звідси, брат ні на мить не став би її затримувати. Але вона сама хотіла затриматись.
— Так, люба, тільки вони були такими всупереч своїй природі, — вів далі Артур. — І, як тобі добре відомо, це не пішло їм на користь.
— Вони були найкращими..., — спробувала заперечити Лів.
— Найкращими безневинними жертвами нашого кривавого світу — так, безумовно, — Артур зробив крок назустріч сестрі, але вона відступила. — Тобі теж тільки на шкоду їхнє благородне, відірване від реальності виховання.
— Так, розкажи мені про користь і шкоду! — голос Лів ставав надто високим, коли вона так активно сперечалася. — Розкажи про добро і зло! Бо я, мабуть, у цьому зовсім нічого не розумію! Тому що я наївно вважала, як писав Екзюпері, що ми відповідальні за тих, кого приручили. Це означає не зраджувати тих, хто вважає тебе рідним.
— Лів, годі! — за мить він опинився поряд і обхопив шию сестри ззаду лівою рукою. — Тобі цього не змінити, мені цього не змінити. То навіщо ж безнадійно тупцюватися на випаленому полі? Його просто потрібно засіяти наново.

— Артуре, чому? Чому це сталося з тобою? — Лів звільнилася від його руки і відскочила подалі.
— М-м-м..., — він театрально зобразив, ніби глибоко замислився, обхопивши пальцями підборіддя. — Може, тому, що я народився вампіром?
— Я теж народилася вампіром, — заперечила Лів. — Наші мама, батько та бабуся...
— Яку ми ніколи не бачили, — перебив її брат, — тож щодо неї стверджувати не варто.
— Добре, але навіть не рахуючи її, мільйони інших вампірів у всьому світі вже давно не поводяться так, як ти.
— А мільйони інших поводяться! Лів, у кожного правда своя. І ми зараз не нав'яжемо один одному чужі істини. Так, я довгий час був найманцем, так, я п'ю кров без посередництва посуду, так, ти найздогадливіша сестра на світі — мені довелося повернути борг одній відьмі. Але з нею Енжі буде у безпеці, отримає всі необхідні знання, зможе розвинути свої здібності. І коли ми знову зустрінемося, станемо союзниками, як упродовж багатьох десятиліть ми були союзниками із Соломією. А ти і твій милий чоловік відносите себе до так званих шляхетних. Ви не вбиваєте заради крові, зневажаєте відьом, звинувачуєте їх у всіх вампірських бідах. Ви зневажаєте найманців, які роблять за вас криваву роботу. І людей, які вас годують, само собою, теж зневажаєте. Ще й лицемірно приховуєте останнє.

Лів більше не могла все це слухати. Ще трохи і вона б стала на бік брата. Ще хвилину поряд з Артуром — і вона ненавидітиме не його, а свого чоловіка. Жінка різко розвернулася на сто вісімдесят градусів, вийшла на доріжку спокійним неквапливим кроком, а потім помчала на всій своїй швидкості до машини. Вона просто тікала. Без прощань, без пояснень, як у дитинстві, коли розуміла, що програє, перевертала шахівницю з усіма фігурами і вирушала до своєї кімнати.

— Алессіо, поїхали! Швидко! — гукнула вона хлопцеві, який роздивлявся будинок.
Той на мить розгубився, почувши голос, ніби з нізвідки. Навіть своїм вампірським зором він не зміг розрізнити господиню в тому стрімкому сірому потоці, який промчав до задніх дверей автомобіля і зник всередині, попутно перевернувши подарунковий кошик з фруктами. Але часу втрачати не став і тут же сів за кермо.

Лів не хотілося говорити про те, що сталося. Але й мовчати було нестерпно. Вона сиділа, схиливши голову і втупившись у власні руки, переплітала пальці у всіляких варіаціях, намагаючись таким чином відволіктися. Думки про Анжеліку не покидали її, перед очима пролітали епізоди їхніх коротких зустрічей.

— Синьйоро... — обережно сказав Алессіо. — Може, вам краще виговоритися.
— Я ж просила... не називати мене так, — крізь зуби прошипіла вона.
— Вибачте... Вибач, Лів, але...
— Але тут нема про що говорити. І я не хочу, — все-таки навіть ці кілька фраз вплинули на неї заспокійливо: вона відкинулася на спинку сидіння, розслабила руки і відвернулася до вікна.
— Так, це зовсім не моя справа, — буркнув під ніс хлопець.
— На жаль, твоя, — уже м'якшим голосом сказала жінка. — Якщо вже ти зв'язався з нашою родиною.
Алессіо був здивований і не знайшовся з відповіддю.
— Просто мій брат убивця, — почув він з-за спини. — Боржник і зрадник.
«Дивно, що вампіри можуть так засмучуватися з цього приводу», — подумав Алессіо.
— І не всі засмучуються, — сказала Лів.
— Ти чуєш мої думки? — здивувався хлопець. І відразу здивувався, що ще чомусь дивується. І йому було дуже незвично називати на «ти» жінку, яка старша за нього невідомо на скільки років. Хоча й виглядала як максимум двадцятирічна дівчина. Але він старанно стежив за своїми звертаннями.
— Чую, — спокійно відповіла Лів. — І, якби не це, напевно, досі вважала б свого брата найкращим із тих, хто живе на землі.
— Навіть кращим за Андре? — вирвалося у хлопця.
— Так, я була така дурна, що вважала його кращим за Андре. Я не розуміла, чому мій чоловік захищає мене від спілкування з єдиним живим родичем. Знаєш, адже я не бачила брата більше сотні років. І щовечора перечитувала маленьку записку, яку він мені залишив, рахуючи роки, місяці, дні поки ми знову зможемо зустрітися. Він був для мене ідеалом краси, ідеалом чоловіка, ідеалом вампіра... А тепер... Це так... неприємно, коли руйнуються твої ідеали.
— Мій батько теж завжди навчав нас, що сім'я найголовніше. Кожен родич — це ти сам, тільки в іншому вигляді, — сказав Алессіо.
— Твій батько — мудра людина, — сумно посміхнулася Лів. Вона була цілком згодна з цією думкою, тільки їй зовсім не подобалося, що в іншому образі вона — вбивця. Якесь неприємне почуття накрило її. Почуття провини. Лів знала, що винною бути не може, що Артур сам зробив свій вибір, що тим, хто вбиває, це приносить задоволення, тому їх практично неможливо зупинити. Але вона відчувала винною себе.

Хлопець більше не міг підібрати слів для підтримки розмови. Лів залишилася віч-на-віч із уявним калейдоскопом образів: її перша зустріч з Анжелікою, смак крові дівчинки (за це Лів тепер хотілося саму себе покусати), милий дитячий голос, екскурсія садом, погляд її довірливих блакитних очей, золотий відблиск розкішного волосся — він з'являвся, коли дівчинка виходила на сонце, тонкі рученята, на яких під молочно-білою шкірою так чітко проступали сині візерунки вен.

Алессіо хотів би теж уміти читати її думки. Особливо зараз. Тоді б він точно знайшов, що сказати, як розрадити. Та чого він хотів би ще більше  — це вміти приховувати свої. Контролювати їх ніяк не вдавалося. Навіть зараз, коли Лів так погано, він тільки те й робить, що намагається не глянути ще раз у дзеркало заднього виду, в якому не видно її очей, як це було дорогою до мавританського дому, а лише губи. Повні, з легким ягідним відблиском помади, схожі на квітку троянди на піку свого розквіту. Квітку з чужого саду.

14. Скрипка