Лівія з роду Воранор. Розділ 15. Сім'я Джузеппе

14. Скрипка

15. Сім'я Джузеппе 

На південь від будинку Джузеппе ріс виноградник. Лози тяглися рівними рядами на довгі кілометри. З інших сторін невисокі яблуні, дерева мигдалю та оливок були головними компонентами саду Джузеппе. А ще там росла одна фісташка, досить висока, але з тонким стволом. Чоловік стверджував, що їй понад чотириста років. І повторював це щоразу, коли вампірське подружжя бувало у нього в гостях. Хоч Лів і здавалося це деревце дуже юним, Андре підтверджував слова господаря саду.

Поки гості з господарем прогулювалися між виноградними рядами, дочки Джузеппе накривали величезний стіл у саду. Лів почула тонкий ніжний аромат ванілі. Це синьйора Клементина готувала панакоту. Приготування свого улюбленого десерту вона не довіряла нікому іншому, навіть у власний день народження.

Лів ніколи не зізнавалася собі, що любить цих людей. Навіть її прискіпливий нюх залишався ними задоволений. Та й виглядали вони всі приємно, хоч господарів будинку вже торкнулася своєю немилосердною рукою старість. Але любити людей — це зовсім не по-вампірськи, а тим більше ще й говорити про це.

«У нас багато їхньої крові», — безслівно нагадав їй Андре.

Так, швидше за все в тому й річ. Вже не перший рік Лів пила кров виключно цих людей. Вони майже кровні родичі!

На під'їзній доріжці почувся м'який шурхіт шин автомобіля.
— Даріо! — скрикнув Джузеппе і, наскільки дозволяв вік, побіг до машини.
Подружжя вампірів рушило за ним.
Лів глянула на розкішний автомобіль шоколадного відтінку і подумала:
«Так, тепер Даріо виправдовує своє ім'я — дійсно багатий».

Старший син Джузеппе був значно вищим за батька, його волосся легкою темною кучерявістю обрамляло прегарне обличчя. Він мав незвичайні для італійців очі — небесно-блакитні. Волошкова сорочка дуже гарно гармоніювала з ними. Світлі штани та легкі шкіряні туфлі доповнювали образ.
— Синку! — Джузеппе обійняв його і, ледве дотягаючись до обличчя, поцілував обидві щоки.
— Тату, хто там? — почувся надмірно тонкий голос молодшої дочки Адалінди. Зовнішність цієї дівчини була куди приємнішою за її голос. При погляді на неї складалося враження, ніби бачиш чарівну юну німфу.
— Це Даріо! — крикнула старша. Вона прийшла відразу ж за батьком і вже стояла, чекаючи своєї черги обійматися з високим красенем.

Сандра була би безумовно найкрасивішою із трьох сестер, якби не намагалася освітлити своє волосся. Від природи воно було в неї густим і насичено-чорним, але після спроб дівчини перетворитися на блондинку, набули вигорілого рудого кольору. На додаток до всього, темне коріння вже почало проступати. Сандра старанно зачесала своє зіпсоване волосся назад і заколола його тугим пучком. Завдяки цьому основна увага концентрувалася на її бездоганному обличчі: широкі чорні брови, величезні карі очі в обрамленні довгих закручених вій, повні губи, які любили посміхатися.

— Мам, Даріо приїхав! — Вклавши всю силу в звук, вигукнула Неріна — середня з трьох дочок Джузеппе.

Неріна виглядала простіше обох своїх сестер, не було в ній ні яскравої краси Сандри, ні миловидності Адалінди. Але ця дівчина вміла працювати над собою і робити себе неперевершеною всіма можливими способами. Її волосся було підстрижене під каре, з правого боку його прикрашала заколка з червоною квіткою. Очі, які від природи були маленькими та глибоко посадженими, злегка підведені. Вона не мала таких розкішних вій, як у Сандри, та це компенсувала туш, нанесена так охайно, що, певно, тільки пильні очі вампірів могли розрізнити її. Зростом Неріна була близько метра сімдесяти п'яти — набагато вища і стрункіша, ніж обидві сестри та синьйора Клементина. 

Господиня з'явилася негайно, на ходу витираючи руки об фартух.
— Мамо! — Даріо кинувся до неї.
Очікування Адалінди затяглося.
— Мамо, люба, з днем народження! Яка ти гарна! Ніколи не здогадаєшся, що я тобі привіз, — швидко говорив він співучі італійські слова. Потім схилився до салону автомобіля, дістав велику коробку, обгорнуту золотою фольгою, і букет червоних троянд на довгих ніжках.
«У них і так безліч троянд у саду», — подумала Лів.
«Це ж подарунок. — дорікнув їй Андре. — До того ж зовсім інший сорт. Такі в саду на відкритому повітрі не виростиш».

Вампіри продовжували спостерігати галасливу та емоційну сцену привітань-обіймів-поцілунків. А коли все практично закінчилося, до будинку підкотив новий автомобіль — синій, немов сяючий танзаніт. З нього вийшов ще один незрівнянний мачо, у світлих джинсах та в білій футболці з написом «I love Еarth», під яким проглядався підтягнутий торс. Цей хлопець був на пару років молодший за Даріо, але в прагненні до успіху, не поступався йому.
— Кіро! — пролунав радісний хор, і все повторилося спочатку.

Коли всі нарешті наобіймалися вдосталь, двоє новоприбулих підійшли до вампірів. Лів відчула легку напругу в Даріо, коли той зустрівся поглядом з Андре (жоден чоловік не міг довго дивитися в очі вампіру, і жоден вампір не міг довго дивитися в очі Андре). Але воно відразу зникло, як тільки він подивився на неї. Лів усміхнулася легко і щиро, сама від себе такого не чекаючи, і простягла до нього руки.
— Ну, ось і я дочекалася можливості обійняти тебе! — ніби збоку почула вона свій привітний голос.
— То ходімо ж до столу! — співучий мецо-сопрано Адалінди розрізав ідеальність її настрою. Лів стиснула зуби, і відчула, що обіймає Даріо надто міцно — таке могло загрожувати хлопцю чималими гематомами.
«Відпусти красеня, — почула вона в голові трохи глузливий шепіт. — Дивись, он ще один тупцюється поруч».

Лів розтиснула свої обійми-хватку, і подумки захопилася стійкістю молодого юриста — в ньому не відчулося ні краплі страху. А в його думках читалося лише замилування. Захоплення її красою, її сукнею, яка насправді була дуже простою за кроєм і монохромною.

Поки всі, у тому числі й Даріо з Андре, ішли до будинку, туди, де чекав святковий стіл, Лів затрималася, щоб обійняти ще й Кіро.
— О, Лів, сьогодні ти перевершила саму себе! — щиро захоплювався хлопець. — І ця сукня... Але, о! Я, здається, зрозумів у чому головний секрет! Сьогодні я певно вперше побачив твою посмішку. І вона тобі невимовно личить!
— Дякую, мій юний підлабузник! — Лів знову сліпуче посміхнулася. — Ти теж чудово виглядаєш! — комплімент у відповідь народився сам собою. 

— Слухай, Лів! — хлопець світився ентузіазмом. — Може ти погодишся взяти участь у моєму прем'єрному показі? Я вдягну тебе в найкращу сукню з усіх можливих!
— Прем'єрний показ? А як же бренд, на який ти працював? — спитала Лів. — Хіба він не забирає весь твій час?
— Це так... — скривився хлопець. — І мені подобалася моя робота. Але тепер хочу незалежності. Хочу створити власний бренд!
«Амбіційно, хлопче, — подумала Лів. — Але, здається, всі місця зайняті. І кожен із fashion-королів докладає всіх зусиль, щоб зберігати свої позиції і залишатися на престолі».
«А мені здається, ви там заговорилися! — Почула вона думки Андре. — В мені прокидаються ревнощі. І всі вже за столом. Нечемно змушувати нас чекати!»
Для стороннього ока це була доволі дивна вечеря. Більша половина довгого дерев'яного столу, вистеленого білою святковою скатертиною, заставлена ​​безліччю традиційних італійських страв. Навколо сиділа весела галаслива компанія людей. На другому кінці стояло всього два келихи-тюльпани, які зазвичай призначаються для червоного вина, але цього разу їх наповнювала інша багряна рідина. Навпроти кожного з них сиділи Лів та Андре, з ідеально прямими спинами та застиглими усмішками на обличчях. Вони були більше глядачами, ніж учасниками свята. Та Лів це подобалося.

Коли трапеза закінчилася, Кіро приніс зі своєї кімнати гітару й почав згадувати пісні, які співав у шкільні роки. Адалінда почала підспівувати йому.
«Коли вона співає, її голос набагато приємніший», — подумала Лів.
«Що правда, то правда», — почула вона Андре.
«Скільки їй років? П'ятнадцять?» — спитала жінка.
«Тринадцять, — виправив її чоловік. — П'ятнадцять Неріні».
«Усього на кілька років старша за Енжі...», — промайнуло в голові у Лів, але вона поспішила прогнати ці думки.

У будь-якому випадку Адалінда виглядала старшою за свій вік. Її фігура вже ставала жіночною, а в жовтувато-карих очах не було звичайної дитячої безтурботності. Серйозні і трохи сумні дивилися вони з-під чорних, старанно вищипаних брів. Більше за інших дівчаток вона була схожа на синьйору Клементину, і тонкою формою обличчя, і довгим каштановим волоссям, і зростом. Її голос тонкою срібною стрічкою сплітався з тенором Кіро, і це звучало дуже красиво.

Лів дивилася на хлопця, на спритні легкі рухи його пальців, які перебирали струни, витягаючи з них чарівні м'які звуки. Коли він піднімав очі на слухачів, вони здавалися то золотавими, то зеленими. Втім, це була лише гра місячного світла. Чим більше Лів дивилася на нього, тим більше їй здавалося, що він схожий на Артура.
«Ні, я обіцяла собі не думати про нього сьогодні!» — обурився її внутрішній голос.
Але Лів знала, що думки про брата десь там, на задньому плані, все одно стоять застрягшим слайдом. Так було все життя. Тільки якщо раніше вони зігрівали її і дарували солодке передчуття довгоочікуваної зустрічі, то тепер немов обпікали полум'ям, ні, радше часниковим соком.

Місяць, піднявшись на свою максимальну висоту, кутався у напівпрозору хмарку-вуаль. В людях починала відчуватися втома. Тому Андре подякував господарям за прекрасний вечір, ще раз побажав іменинниці довгих і щасливих років, і разом із дружиною залишив гостинну родину.

16. Штрихи до портрета вбивці