Оповідання + аудіокнига з осіннім вайбом

 

— Цього року ніяких страшних гарбузів! Ніхто нічого не вирізає, ставимо такі, як є, — суворо сказав Віктор, обводячи поглядом сина, дочку і дружину, які саме розвантажували маленький візочок різнокольорових гарбузиків біля свого будинку-готелю.

Він був достатньо високим і широкоплечим, щоб його зовнішність додавала ваги словам. Та й погляд втомлених синіх очей з-під густих чорних брів мав би попередити будь-які суперечки.

̶  Нудьга,  ̶  першим відреагував Арсен — ненабагато нижча, але значно худорлявіша копія батька. – Мені якраз на Геловін виповнюється тринадцять, вечірку вдома влаштовувати неможна, а тепер не можна навіть гарбуз Джека зробить?

̶  Тат, в нас на сайті фото з минулорічним декором,  ̶  шістнадцятирічна Аліса повела в комерційну сторону. – Всі, хто їдуть у наш готель на Геловін, розраховують побачити будинок в повній святковій готовності. А не просто купу гарбузів і кущик хризантем, — її довге, вибілене до попелястого відтінку волосся, металося зі сторони в сторону, надаючи дівчині подібності з ірландською банші, яка відчайдушно попереджала про небезпеку. 

̶  Наші минулорічні ліхтарики все одно побили,  ̶  нагадала Катерина. — Оновимо фото, Можливо, просто гарбузики й квіти принесуть нам навіть більше гостей. І меню ж іще буде з осінніми стравами. — Маленька, пухкенька і рудоволоса, вона сама скидалася на гарбузик. Чоловік часто її так і називав. 

̶  Мам, такого не буває, щоб ти не підтримувала батька,  ̶  закотила очі дочка.  ̶  Ти ж любиш Геловін.

̶  А наші сусіди – ні,  ̶  Віктор теж хотів би просто закочувати очі на кожне зауваження, яке він вислуховував всю минулорічну осінь від кожного, кому не подобався, їх надто «бісівський» декор. Але він мав лавіювати між релігійними поглядами, стереотипами і забобонами жителів його рідного Гадяча, аби не нарватися на масові скарги і просто дрібне хуліганство, які б створювали додаткових проблем їхньому готелю. Як наче замало й так безкінечно вирішувати то неполадки з газовим котлом, то з дров’яним комином, то з водопостачанням...

̶  Ви ж знаєте, що минулої осені ледь не кожен, хто проходив повз, дзвонив або заходив  і казав, що це не наше свято, що ми приманюєм зло на нашу вулицю, що скаргу подадуть до комунального господарства…,  ̶  продовжила його думку Катерина.

̶  Ма,  ̶  Аліса на мить однаково сильно стиснула і губи, і невеличкий червонуватий гарбузик в руках,  ̶  які ще скарги? Ми не на вулиці все це ставимо, а на своїй приватній території.

̶  А дві жіночки з отієї секти, (як там вони називаються?) стояли й читали щось схоже на молитву напроти нашого двору,  ̶  нагадав Віктор. – Добре, що це було рано вранці і я встиг їх тихенько спровадити, поки ніхто з гостей не помітив.

̶  Гаразд,  ̶  Арсен розумів, що їм із сестрою не виграти. – Нічого не вирізаємо, привидів і мітлу не вішаємо, зробимо все так, наче тут просто гарбузова ферма.

̶  І, повірте, до нас хтось прикопається в будь-якому разі,  ̶  в’їдливо зауважила Аліса. – Ми багатьом, як кістка в горлі, просто тому, що маємо успішний бізнес.

«Успішний!  ̶  Віктор кричав у своїх думках. – Треба не менше десяти гостей за жовтень, щоб доходу вистачило на одну лише оплату комунальних послуг, опалення і ще з них треба доплатити за цей осінній «просто декор». І лише, якщо цих гостей за місяць набереться більше, ми хоч трохи будемо в плюсі».

Дружина знала, чому Віктор такий похмурий, та дітей вони не хотіли вантажити всіма реаліями готельного бізнесу. Тож вона посміхнулася й почала організовувати розстановку гарбузиків на ганку і біля головної стежки.

Жовтневі дні пролітали один за одним, а гостей за минулі три тижні в готелі «Крутий схил» побувало лише двоє. І ті провели лише по одній ночі. Віктор ходив похмурий і вибухонебезпечний. Діти підозрювали, що це пов'язано з порожнечею в готелі, й намагалися зайвий раз його не дратувати. З Катериною справи були ненабагато кращі. Вона постійно посміхалася й удавала, що все добре, та насправді виглядала, наче блимаюча лампочка, яка ось-ось перегорить. 

Аж ось одного дощового жовтневого вечора пролунав телефонний дзвінок.

 — Олечко, привіт,  — голос Катерини набирав природної радості з кожною секундою розмови.  — На тридцять перше, як завжди? Раніше приїдеш? Двадцять дев'ятого? Чудово? Та яке там зайнято! Всі кімнати порожні вже й не знаю який день поспіль. Ну та то рік такий... Чекаємо, люба! До речі, можеш завчасно обрати, що приготувати тобі. Ми оновили меню на сайті.

Аліса з Арсеном завмерли на сходах, боячись чимось порушити цей обнадійливий момент.

 — Ольга?  — Віктор теж трохи ожив, почувши цю розмову.

 — Так,  — кивнула дружина.  — Цього року на цілих три ночі.

 — Це нам зараз дуже потрібно. Одна?

 — Одна, але ж ти знаєш, вона наче магніт притягує інших гостей.

 — Ти щороку так кажеш,  — Віктор навіть усміхнувся.  — Подивимося, чи ця магія спрацює знову.

Ще один дзвінок того ж вечора підтвердив очікування Катерини.

 — Три номери на дві ночі!  — радісно повідомила вона перед вечерею.  — Якась делегація істориків.

 — Справді магія,  — прошепотів Арсен. 

 — Або наукова конференція,  — Віктор шукав раціональніше пояснення.

 — Наче наукові конференції у Гадячі  — звична справа,  — гмикнула Аліса.  — Тат, просто погодься, що ця Ольга  — справжня відьма. Щойно мама поскаржилась їй на порожнечу в готелі  — і ось! Це вже п'ятий рік, як вона їде до нас на Геловін. Ні на що тобі не натякає?

 — Та називайте це все як завгодно! Головне, що цей місяць таки не безнадійний.

Вже наступного вечора в "Крутому схилі" було досить людно. Чоловіки й жінки різного віку сиділи в їдальні, у вітальні перед комином, на веранді і навіть в альтанці, до якої потрібно було спускатися справді крутими сходами. Скрізь точилися жваві, але не гамірні розмови. Час від часу спалахували історичні дебати, та вони мирно вщухали.

 — ... і їх спалили просто посеред Гадяча.  

 — Та не спалили, написано було "стратили". Як саме, ми не знаємо.

— Написано? Ви мали щастя читати першоджерело?

— Ні, але...

Аліса несла теплі пледи в альтанку, коли почула цей уривок розмови. Вона застигла на порозі з явною цікавістю в очах.

 — Не чула цієї історії?  — запитала витончена панна з пшеничним каре, яка кутала руки в безкорисний для цього тоненький шарфик.

 — Про те, як когось палили чи просто стратили,  — дівчина дала плед їй першій, а потім вже іншим гостям.  — В Гадячі? Ні, не чула.

Єдиний там чоловік у вузесеньких окулярах на досить масивному обличчі жестом відмовився. Ще дві жінки років п'ятдесяти, як і панна з каре, одразу ж закуталися, як тільки змогли.

 — І я такого не знаю,  — звідкись з'явився в альтанці й Арсен.  — Але мені страшенно цікаво. 

 — То сідайте, — округлий пан якось театрально крутнувши долонею, вказав на вільне місце навпроти нього.

 Брат із сестрою всілися поряд, притулившись один до одного, що було для них геть невластиво. Та вечір видався справді холодним, а вільний плед був лише один.

 Історики перезирнулися між собою, наче беззвучно обирали, хто ж розповідатиме.

 — Я почну, — сказала панна з каре.  — Почну із запитання. Ви ж знаєте, який гетьман зробив Гадяч своєю столицею?

 — Брюховецький,  — майже в один голос відповіли Аліса з Арсеном.

 — Вже добре,  — схвально закивала оповідачка. — Але ви не знаєте про його стосунки з відьмами?

— Ні-і-і, — у брата із сестрою знову була спільна відповідь.

— Та які стосунки? — перебила чорнява жінка із закрученою високо на голові химерною зачіскою. — Не плутай дітей. Він навіть не знав майже всіх тих жінок, коли надав наказ їх стратити.

— Колеги, та давайте ж трохи послідовніше, — делікатно вклинився пан в окулярах. — Почалося все з того, що дружина гетьмана втратила дитину. 

— Народила мертвою, — знову перебила чорнява пані.

— Та ж ні, дитя народилося, але невдовзі померло, — вперше заговорила найбільш літня на вигляд мініатюрна панна в товстій візерунчастій кофті.

— Суть у тому, що втратила, — перехопив нитку оповіді чоловік. — Та й сама ледь не померла. Як ви розумієте, медичних причин цієї трагедії ніхто не шукав. Звинуватили вхожих до гетьманші жінок. 

— Одна з них була дружиною гадяцького полковника, — докинула панна з каре. — Тобто, далеко не беззахисною й поважною жінкою. Та навіть це її не врятувало.

— Приплітали туди ще й допомогу демонів, — чорнява історикиня зробила направду моторошний голос. Її обличчя в світлі невеличких ламп-гірлянд виглядало ще бульш блідим, ніж напочатку розмови. — Наче демони ті повселялися в котів та мишей.

— І мишей? — з усієї історії саме цей факт найбільше здивував Арсена. 

— І мишей, — першим встиг підтвердити чоловік. — А щодо котів, не уточнювалося, були вони чорними, чи різних мастей, — він так подивився поверх окулярів на колег, наче цим поглядом намагався попередити можливу навколокотячу суперечку.

— Про долю підозрюваних тварин ми можемо лише здогадуватися, — панна з каре підводила історію до фіналу. — А от шістьох жінок, яких назвали відьмами, спалили тут, в тогочасній столиці.

Цього разу чомусь ніхто не виправиив її "спалили" на "стратили".

— І був це рік 1666-й, — своїм наче потойбічним голосом додала чорнява пані. — Три шістки, самі знаєте, що це означає.

Арсен не знав та вирішив пізніше загуглити або спитати в Аліси. Хоча великих надій на те, що їй це відомо, не покладав. Вона на диво легко запам'ятовувала найдовші вірші, а от все, що стосувалося цифр, майже не трималося у неї в голові. Сама ж Аліса теж сиділа мовчки. Ніколи не могла вона уявити, що в її рідному місті заживо спалювали людей, звинувачуючи в причетності до магії. Десь там, в далеких європейських країнах чи в США, але ж не в Гадячі. 

"Мабуть, це одна з причин, чому минулого року наш Геловін викликав стільки негативу", — подумала вона.

— Дякуємо, — сказала вголос. — У школі нам такого не розказували.

— Я тепер хочу все перечитати про цього Брюховецького, — Арсен підхопився зі свого місця з запалом в очах. — Зараз же й піду.

— Вже має бути готова вечеря, — Аліса теж зібралася йти. — Ви можете поїсти в будь-який час, але гарячим все краще смакує.

Історики не могли не погодитися й почали збирати свої книги, блокноти й олівці, навіщось розкладені на лавах. 

Брат із сестрою пішли першими. З альтанки вже чулися уривки фраз не про відьом та гетьманів, а про те, хто більше хоче гарбузового пирога, а хто — рагу, знову ж таки з гарбузом. 

̶  Олю, як же ми тобі раді!  ̶  Катерина міцно обійняла на голову вищу білявку.  ̶  Проходь, проходь, а Віктор зараз принесе твою валізу нагору. Ти нічого так і не вибрала з їжі, то що тобі приготувати на зараз?

Білявка блукала поглядом по численних дрібних і великих гарбузах, розставлених на порозі, потім  ̶ вінком з осіннього листя й жовтих хризантем на дверях, наче мала на меті перерахувати всі декоративні предмети.

̶  Яєшні й кави буде достатньо,  ̶  ні на мить не відволікаючись від цього заняття, мовила вона.

̶  Може, шматочок пирога до кави? Є яблучний і гарбузовий. Або кекс із морквою та родзинками, він без цукру,  ̶  торохтіла Катерина.  

̶  В мене нема причин уникати солодощів,  ̶  погляд Ольги нарешті заспокоївся. Вона пильно подивилася Катерині в очі і посміхнулася.  ̶  Мені щонайбільший шматок яблучного пирога.

Господиня просяяла, хоча дивитись в очі Ольги так зблизька їй завжди було трохи моторошно. В першу чергу тому, що вона ніколи не могла вловити, якого ж вони кольору. От і зараз, у світанковому промінні, здавалися то зеленими, то золотавими, то просто карими.    

Поки гостя облаштовувалася в своєму номері нагорі, а Катерина готувала їй сніданок, Віктор зайшов на кухню, не відриваючи вражений погляд від свого смартфона.

̶   Два бронювання через сайт,  ̶  повідомив він.  ̶  На сьогодні. Треба готувати кімнати.

̶  А я казала,  ̶  Катерина довго чекала, щоб проспівати цю фразу. Після істориків й аж до цього самого дня  в їхньому готелі знову було порожньо. А Віктор час від часу буркотів, що не такі вже й сильні чари «цієї вашої полтавської відьми».

̶  Це просто…,  ̶  чоловік справді не міг підібрати слів.

 ̶  Просто порадій і будь вдячним,  ̶  дружина простягнула йому величезну чашку кави у формі рудої лисички.

Сімейний обід у "Крутому схилі" був досить пізній, коли діти поверталися зі школи. О пів на шістнадцяту Катерина лише починала накривати стіл. Для гостей була окрема їдальня, куди вони могли приходити в будь-який час, та Ольга, починаючи вже з другого свого візиту, стала ближчою, ніж далекі родичі, тож обідала з Катериною, Віктором, Алісою та Арсеном. І тепер допомагала господині переносити з кухні численні тарілки. 

 ̶  Жаль, що ти ніколи не приїжджаєш в теплу погоду,  ̶  Катерина кинула погляд за вікно, де виднілися лише голі гілки дерев на фоні переддощового неба.  ̶  Обіди в саду  ̶  це окремий вид задоволення. А ранкова кава в альтанці...

 ̶  Вірю, та обідати з вами  ̶  це в будь-якому разі задоволення,  ̶  Ольга завжди знаходила приємні слова.  ̶  А каву в альтанці я і вдома п'ю. Але теж не наприкінці жовтня, звичайно.

 ̶  Цього разу ти покинула чоловіка аж на три дні, він там не помре з голоду?  ̶  Катерина знала, що її Віктор може що-завгодно, але точно не готувати їжу. Навіть Арсен колись, коли вона захворіла, успішно зварив гречки й насмажив яєць, але чоловік і дочка в кухонних справах були безнадійні. 

 ̶  Він же в Полтаві, там можна замовити доставку їжі о будь-якій годині доби,  ̶  судячи з тону, цим питанням Ольга взагалі не переймалася.  ̶  До того ж, він часом так поринає в роботу, що більше одного разу на добу може й не згадати про їжу. 

 ̶  Нічого, якщо я скажу, що на вашихх фото в Інсті він виглядає, наче персонаж з якогось готичного мультика? 

Ольга дзвінко розсміялася, і хоч звук її сміху був аж надто гучним, Катерина відчула полегшення -- принаймні, це означало, що та не образилася.

 ̶  А чому з мультика, а не з фільму?  ̶  поцікавилась Ольга.

 ̶  Бо гострота його скул і завжди бліда шкіра здаються просто нереальними навіть для "Сутінок" чи чогось такого. 

 ̶  Ой-й, мені це страшенно в ньому подобається. І, до речі, коли йому говорять щось про його готичність  ̶  він сприймає це як найприємніший комплімент.

За обідом тільки й розмов було, що про підготовку до Дня народження Арсена. Віктор орендував залу в гриль-барі, неподалік їхнього готелю. Син обрав це місце з однієї причини  ̶  там до Геловіну ставилися з усією повагою. Від вхідних дверей (але лише зсередини) і до вбиральні все було у штучній павутині з дуже реалістичними гумовими павуками, гарбузах, вирізаних, як годиться, і зі свічками всередині, над барною стійкою висів конічний капелюх, а один з офіціантів сказав, що тридцять першого ввесь персонал буде у костюмах.  Він розповідав про це з таким захватом, що забував їсти, і майже забував дихати.

 ̶  Твій суп так зовсім вихолоне,  ̶  дорікнула Катерина. 

Арсен на автоматі з'їв кілька ложок і нарешті зважився запитати те. що найбільше його хвилювало:

 ̶  Олю, я хочу й тебе запросити. Ти ж прийдеш? 

 ̶  О,  ̶  жінка була здивована.  

І поки вона не встигла відмовитися, хлопець швидко додав:

 ̶  Складеш компанію Алісі. І хоч вас оточуватимуть самі малолітки, вдвох ви це точно переживете.

Ольга глянула на Алісу. 

 ̶  Я знаю, в тебе у Геловінську ніч завжди своя тусовка,  ̶  обережно почала та.  ̶  Але вечірка брата почнеться о дев'ятнадцятій, то може ти зможеш побути там зі мною хоч годину? 

 ̶  Можу навіть дві,  ̶  погодилася Ольга.  ̶  Сподіваюсь, у гриль-барах печуть торти? 

 ̶  Торт я спечу,  ̶  сказала Катерина.  ̶  І ми з Віктором будемо наглядати за малими, тож не думай, що тебе кличуть в якості няньки. 

Аліса в образі мертвої нареченої Тіма Бертона й Ольга, перевдягнута індіанкою, з'явилися в гриль-барі останніми, коли святкування вже набирало обертів. Вони привіталися з іменинником, й у нього одразу ж виникло питання щодо костюму Ольги:

 ̶  Ти індіанка? 

 ̶  Індіанська шаманка,  ̶  жінка закинула за плече довге темне пасмо її перуки із вплетеними у нього пір'їнками.

 ̶  Хіба шаманами в індіанців були не лише чоловіки?

 ̶  Ні, мій юний сексисте,  ̶  жінка простягнула йому досить велику коробку в чорному обгортковому папері з білими черерпами.  ̶  З Днем народження!

Як і підозрювала Аліса, Ольга довго в гриль-барі не затрималася. Ще не було й дев'ятої, як вона попередила дівчину, що скоро має піти. 

 ̶  А ти залишишся чи провести тебе додому?

 ̶  Залишуся,  ̶  наспраді Аліса мала свій давно узгоджений з братом план подальших дій.

Щойно Ольга пішла, брат і сестра теж непомітно для всіх покинули гриль-бар. Жінка неспішно крокувала широким тротуаром, а вони трималися його бордюру в тіні. Вона перетнула парк, обійшла коло навкруг Успенського собору, роздивляючись його з різних ракурсім у тьмяному світлі місяця й ліхтарів. Арсен із Алісою лиш обмінювалися поглядами, не наважуючись навіть пошепки заговорити. Їх і так дивувало, що Ольга досі не помітила свого "хвоста". Певно, була надто зайнята власними думками. 

Минувши частину парку з дитячими майданчиками, жінка пішла вниз бруківкою. Камені були мокруваті від недавнього дощу й досить слизькі, та Ольга саме на цій дорозі пришвидшила крок і ні разу не посковзнулася. Діти трималися трав'яного узбіччя. Час від часу хтось із них наступав на гілку, яка хрускала приголомшливо гучно, але та, кого вони так невміло переслідували, жодного разу не оглянулася.  

Місцем, куди прямувала Ольга, виявився оглядовий майданчик на Замковій горі. Там вже було кілька жіночих постатей, вбраних так, наче вони з позаминулого, чи й давніше, століття. Арсен порахував їх так само швидко, як і сестра. Вони черговий раз перезирнулися. За ці кілька хвилин слідування за Ольгою ці двоє буквально навчилися читати думки один одного. І зараз у їхніх поглядах було одне слово: "Шість".

Шість жінок в стародавньому одязі на місці, де колись височів замок гетьмана Івана Брюховецького. На мить кожен з дітей подумав, що ті просто перевдяглися страченими відьмами, чи жінками, яких звинуватили в чаклунстві. Та ця думка швидко розвіялась, бо вони, ховаючись у неосвітлених заростях майже голих, але густих гілок кленка, почули розмову, яка звучала наче й українською, але якимось дуже давнім її варіантом. Окремих слів діти не розуміли зовсім, та приблизну суть вловили.

Жінки привіталися з Ольгою. Та скинула свою чорну перуку з пір'ям і барвисте пончо. Під ним виявилася вишиванка з широкими заквітчаними рукавами, поверх неї  ̶  безрукавка, темна спідниця майже сягала землі. 

 ̶  З тобою гості?  ̶  досить зрозуміло запитала одна з жінок.

 ̶  Так, ув'язалися хвостиком,  ̶  Ольга подивилася просто на дітей, які в цю мить навіть подих затамували.  ̶  Та їм буде корисно.

 ̶  Гаразд,  ̶  кивнула пані, на шиї в якої було найбільше моніста. На одному з червоних пасем виблискував рівносторонній хрест.  

 ̶  Виходьте до нас!  ̶  гукнула Ольга.

Аліса вийшла першою, та Арсен вирішив її обігнати й виступив наперед, закриваючи сестру собою. 

Одна з жінок тихо сказала щось Ользі. Та голосніше переказала дітям:

 ̶  Якщо вже ви тут, страх маєте залишити позаду. Він заважатиме. 

 ̶  Ніякого страху,  ̶  запевнив Арсен.  ̶  Нам просто... ну, вибач, що стежили за тобою.

 ̶  Мене дивує лише те, що це ви вперше за мною простежили,  ̶  Ольга не подавала жодних ознак сердитості.   ̶  Тепер візьміть мене за руки.

Брат і сестра не задавали питань, хоч і дивно було братися за руки з Ольгою, а потім і з усіма іншими жінками, утворюючи коло. 

Їх закрутило у вихорі, хоча в той же час було відчуття, що всі залишалися нерухомими. Вони побачили величезне вогнище, шість силуетів поза полум’ям і димом. Не було чутно жодних звуків, крім тріскоту палаючої деревини та сичання вогню. Аліса так близько відчула жар, що з жахом відсахнулася. Та з двох сторін її міцно тримали руки брата й Ольги.

̶  Нам рано довелося покинути світ живих,  ̶  почувся голос з протилежної частини кола.  ̶  Але цієї ночі ми можемо повертатися.

Полум’я тим часом почало віддалятися й наче розчинялося в повітрі.

̶  Повертатися, й гуляти рідними місцями,  ̶  це вже був голос іншої жінки.

̶  Стільки змін,  ̶  третьої. ̶  Руйнування, будування…

̶  Стільки радості, та завжди чомусь більше відчувається в людях горя,  ̶  панна з рівностороннім хрестом.  ̶  І тривог.

̶  От і Ольга з нами через свою тривогу. Покажемо їм?  ̶  прозвучав ще один голос.

̶  Покажемо,  ̶  одразу ж прозвучала згода.

Їх знову закрутило, й вони всі опинилися на нічному морському узбережжі. Пісок зі жмутками трави де-не-де, м’яке шумовиння хвиль. Не встигли Арсен з Алісою роззирнутися ширше, як почулося десь зовсім близько іржання коня й тупіт копит. За мить із темряви з’явилася вершниця. Її руде волосся забирало на себе всю увагу, тож пізніше, коли Арсен описував її батькам, не міг сказати, гарна вона була, чи мала прості риси обличчя, чи, може, було в ній щось не так, він зміг сказати лише, що була вона, наче живе полум’я. Звичайно, обставини зустрічі з нею хлопець взагалі залишив поза текстом, Віктор з Катериною подумали, що то була просто гостя на його вечірці.

 ̶  Ольго!  ̶  вершниця блискавично спішилася й кинулася обіймати, як можна було здогадатися, подругу.  ̶  Цієї ночі з тобою більше гостей, ніж зазвичай.

Козачки тим часом відійшли ближче до води, де говорили про щось своє.

̶  Це Арсен, в якого, до речі, тринадцятий день народження сьогодні, а це  ̶  Аліса,  ̶  Ольга представила дітей.  ̶  Вони із сім’ї, яка тримає «Крутий схил», де я щороку зупиняюся.

̶  Приємно,  ̶  вогнекосу жінку ніхто не представив, в тому числі й вона сама.  ̶  І з Днем народження, Арсене! В тебе одне з улюблених моїх імен. Я б передала вашим батькам слова подяки за їхню працю, за дивовижний готель, в якому Олі так подобається, та, підозрюю, їх не порадують послання від мертвих.

̶  Ваш кінь!  ̶  скрикнула Аліса, побачивши, що той зник у темряві.

̶  Не хвилюйся, вона повернеться, щойно я гукну. Ти, до речі, страшенно гарна в цьому образі.

Ольга з подругою говорили про якихось їхніх спільних знайомих, з чогось сміялися, а щось явно засмучувало їх обох. Аліса з Арсеном слухали цю розмову, розуміючи з неї не набагато більше, ніж зі щебету птахів. Та одне для них було ясно: ця рудоволоса загинула у вогні кілька років тому. І тепер вони з Ольгою могли бачитися лише раз на рік, та й то ця зустріч була до несправедливості короткою. Надто швидко обірвали її слова жінки з рівностороннім хрестом:

̶  Вже час!

Опинившись на Замковій горі, Ольга тепло попрощалася з козачками, подякувала їм за допомогу. Ті пішли далі гуляти нічним містом, а діти з Ольгою повернулися на вечірку.

̶  Там уже ж нема нікого,  ̶  сказав дорогою Арсен. Лише тепер він усвідомив, як жахливо нечемно покинув власних гостей. 

̶  Глянь на час,  ̶  спокійно порадила Ольга.

Хлопець подивився на саме сьогодні отриманий від батьків смарт-годинник на руці:

̶  Не може бути! Вісім сорок п’ять, як і тоді, коли ми пішли! Алісо, а в тебе?

Дівчина подивилась на смартфон:

̶  Те саме.

Вони відкрили двері в залу, під ту саму пісню, під яку й виходили. Всі гості були там, хтось танцював, хтось їв, хтось примудрявся суміщати одне з іншим.

̶  Я б нізащо не пропустила торт,  ̶  хитро всміхнулась Ольга. Вона знову була в чорній перуці із вплетеними пір’їнками і різнокольоровому пончо.

Сафі Байс, жовтень 2022 року.