Оповідання "Неопалимі" Сафі Байс

 ̶  Удар! Удар! Удар! Відчуваєш ритм? – коваль опустив молот і чекав відповіді учня.

̶  Майстре Ворах, в мене так не виходить, ̶  Нагір був готовий розклепати майже готовий браслет в срібний млинець. Але доводилося стримуватися. Не можна виставити себе нервовим телепнем в очах учителя. А ще важливіше – не можна дозволити згаснути магії браслета.

̶  Ти коваль чи мале цуценя, яке тільки й вміє, що їсти та скимлити? – коли Ворах жартував (у його розумінні жарту), це звучало ще більш грізно, ніж якби він просто нагримав. Але майстер завжди додавав трохи гучного гортанного сміху до будь-яких своїх повчань і запитань.

Нагір не знав, відповідати чи краще промовчати. Він опустив погляд на свій незавершений браслет. При всій м’якості срібла, сьогодні цей метал йому не корився. Його магія наче чинила спротив юному ковалеві. Ні молот, ні федейська сила не допомагали її приборкати.

̶  Зараз я вийду, ̶  тон Вороха став м’якшим, майже поблажливим. – Побудь один на один зі своєю роботою. Відчуй, що саме не виходить. Згадай, навіщо нам потрібно, щоб вийшло. І чому крім тебе цей браслет ніхто не завершить.

Двері кузні безшумно зачинились за Ворохом, впустивши трохи прохолодного вранішнього повітря. Зі сходом Синезору роботу доведеться припинити. І не лише тому, що стане занадто спекотно – ковалі жару не бояться, ̶ але й через дію світила на федейські сили Нагіра. Будучи сином фаркати і смертного, він успадкував магію вогню. Та розпоряджатися нею настільки вільно, як його мати, не міг. Лише жінка-фарката мала здатність розбудити магію срібла. І лише чоловік, у якому була половина фаркатської крові, міг зробити з такого металу неопалимі прикраси.

Нагір покрутив у руках напівготовий браслет. Чому тепер, перед світанком, він почував себе таким знесиленим і не міг завершити роботу? Невже це й справді через чужинку Кайті? Не можна федеям бути зі смертними жінками. Вони ослаблюють їх і без того половинну магію. Нагір не вірив у це. Думав, так Ворох хоче захистити його від розчарувань і болю, які сам зазнав через жінок. Тільки яке ще може бути пояснення, як не останні пару днів з чарівною Кайті?

Срібло в руках коваля ставало тьмяним. Невже нічого не вийде? Нагір відчув щось подібне до страху.

̶  Майстре! – він вибіг із кузні. – Майстре Ворах, браслет темніє!

Він потер його об свої білі хафаші – широкі штани з тонкої чужинської тканини,  ̶  але це нітрохи не освітлило срібло. 

Ворах піднявся з гладкого високого каменю, на якому сидів і переплітав вузькі шкіряні смужки для нового ковальського паска. Безкрайнє піщане море за його спиною вже заливав блакитним світлом Синезір.

̶  Іди звідси, ̶  сказав він дуже тихо, як для його природно гучного голосу. – Зараз же. Повернешся, коли зрозумієш сам, де твоє місце,  ̶  він забрав почорнівше срібло з рук Нагіра.  ̶  Якщо зрозумієш.

Хлопець не вірив своїм вухам. Майстер виганяє свого єдиного учня, другого й останнього після нього федея на всю Фахшійську пустелю. 

̶  Хоч би та дівчина виявилася вартою твоїх втрачених сил,  ̶  додав майстер уже з дверей кузні.

Нагір дивився на скляні пластини, які стулилися за Ворахом і не міг сказати жодного слова. Ні запитань, ні виправдань. Скло наповнювалося синім світлом перших променів Синезору. Тепер хлопцеві зовсім нічого було робити в кузні. Він повернувся лицем до світила, окинув оком блакитний пісок, що тягнувся дрібними хвильками до самого горизонту. Заплющив очі і викрикнув на повні груди:

̶  Хей-й-й-та-а-ал!

Вогняний згусток миттю спалахнув вдалині й стрімко понісся до Нагіра.

̶  Шат хайят! – хлопець підняв долоню вгору, блиснувши діамантовим перснем.

Згусток  зупинився, струснув полум’я і прийняв вигляд червоного коня. В його гриві все ще мерехтіли іскри. Кінь фиркнув, схилив голову до господаря.

̶  Поїдемо до Кайті і Тьяри, ̶ Нагір провів рукою по його гриві, що спускалася до самого піску. Іскри танцювали на його руках, розгоралися вузькими смужками, бігли до плечей і затухали вже біля самого обличчя. Федей відчував їхню присутність, але не більше. Єдина справді вагома перевага того, щоби бути сином фаркати – неопалимість. Справжня, постійна, вроджена, а не від магічних браслетів.

Нагір спробував застрибнути на коня, але слабкість, яку він відчував у кузні, поширилися і на його ноги. Вони наче оніміли, та й в руках не було достатньо сили аби хоч підтягтися на спину Хейтала.

Кінь знову фиркав, чи то стурбований, чи то невдоволений затримкою. Його погляд здався Нагіру співчутливим. Врешті Хейтал прихилив передні ноги, і господар, притримуючись за гриву, закинув своє неслухняне тіло коневі на спину.

̶  Шат дем’ят! – прохрипів Нагір.

І вони понеслися через пустелю червоною кометою.

Кайті вмилася водою зі скляного глечика, посміхнулася своєму відображенню в срібному дзеркалі і прийнялася укладати косами волосся. Вона заплела лише одну сторону, коли її відволік тупіт копит і фиркання коня біля входу в намет. Дівчина не чекала гостей, тому тихо, щоб не зчинити брязкоту, витягла хвилястий зміє-меч з-під килима.

̶  Кайті! – почувся слабкий хриплий голос.

Дівчина відхилила край намету. Біля її ніг на піску розпластався Нагір. Його кінь Хейтал стурбовано тупотів біля нього, осипаючи господаря іскрами.

 ̶  Як жарко, Кайті, ̶ шелестіли пересохлі губи хлопця. – Ніколи не було так жарко…

̶  Зараз, ̶  дівчина потягла його всередину намету. – Зараз стане прохолодніше. Можеш встати?

̶  Не можу, ̶  Нагір був за крок від непритомності. – Зовсім не відчуваю ніг.

Кайті бачила таке не раз. Її батько, насправді, всі чоловіки сегейського народу, від якого вона відкололася, втікши за Фар-гори до неопалимих, частенько ранком повзали побіля дому, не відчуваючи ніг. Після вайшу – виноградного соку, який кілька днів стояв у глеках під пекучими променями Синезору – будь-хто зі смертних міг стати таким повзаючим нікчемою, нездатним звестися на ноги.

Дівчина полила Нагіра водою, піднесла трохи до його уст. Її здивувало, що навіть коли вона нахилилася дуже низько до обличчя хлопця, не відчула запах вайшу.

̶  Ти захворів? – спитала вона, проводячи мокрою рукою по грудях Нагіра. В них відчувався хрип. Це точно не ознака сп’яніння. Тіло, яке ще вчора виглядало таким сильним і прекрасним, лежало безрушним лантухом на її килимі. Це було так невчасно. Кайті мала їхати до фаркат зі своєю мандрівною лавкою, а не розбиратися з хворим хлопцем. – Якщо твій кінь не втік, поїдеш зі мною. Фаркати мають знати, що з тобою таке. Може, нам навіть пощастить купити в них ліки. Хоч би не дуже заломили ціну, бо доведеться віддати їм твій перстень. Сам знаєш, моя торгівля в цих краях іде занадто в’яло.

Очі Нагіра закрилися, кожен подих супроводжувався все страшнішим хрипом.

̶  Та що ж це…, ̶  Кайті закрутила недоплетене волосся одним пучком, обв’язала поверх широкою стрічкою жовтого крету – найтоншої тканини з волосу вогнеконей. Накинула поверх своєї сукні довгу безрукавку, підперезалася шкіряним поясом, до якого кріпився мішечок-гаманець і пара крихітних кинджалів. Під жилет, у пояс сукні запхала зміє-меч. Крутнулася біля дзеркала – перед виходом на справу треба переконатися, що виглядаєш миловидно і безпечно.

Вона витягла Нагіра з намету.                                  

̶  Що з ним робити, Хейтале? – дівчина розуміла, що не виважить тіло, яке було на дві голови вище й невідомо наскільки важче за її власне, ні на свого коня, ні на ковалевого.

Хейтал обнюхав обличчя Нагіра, залишаючи вологий слід від напіврозкритих губ. Глянув на Кайті, фиркнув так, наче вона могла зрозуміти все його невдоволення і зневагу до перебіжчиці, яка довела його господаря до такого стану.

̶  Так що робити? – звичайно, дівчина не розуміла настрою коня. В її рухах грало нетерпіння, голос став вищим, ніж за хвилину до цього. Вона нервувала і злилася – не такими були її плани на цей день.

Хейтал прихилив ноги й опустився на пісок. Кайті довго возилася з тілом Нагіра, доки вклала його на спину коня.

̶  До фаркат, – сказала вона. – Шат дем’ят!

Кінь кивнув.

̶  Тьяр-р-а! – гукнула вона так несподівано гучно своїм пронизливо високим голосом, що Хейтал відсахнувся й ледь не став дибки, ризикуючи й без того ледве живим господарем.

Молода вогняна кобилиця примчала швидше, ніж стихли останні звуки її імені. Кайті отримала її лише вчора, але вже трохи порозумілася з нею. Вогнеконі виключно вірні своїм господарям, але цей господар може бути лише один. Якщо він загине у бою  ̶  кінь стане диким пустельником і більше нікому й ніколи не сісти на його спину.

Намет Кайті стояв біля самого підніжжя Фар-гір, тож шлях їх не був далеким. Лише кілька хвилин пустелею – і от уже кам’янисті брили, перемежовані зеленими чагарниками.

Дівчина з полегшенням спішилася. Хоч браслети й справді захищали від вогню і навіть спеки Синезору, непросто за один день переконати себе, ніби їхати верхи в оточенні вогняних язиків та іскор – це нормально й безпечно. Кайті намагалася нічим не видати свій страх перед тваринами, але їй здавалося, що вона бачить розуміння в очах Тьяри. Кобилиця тернулася мордою об руку господарки. Іскри прострибали по засмаглій до золотого відтінку шкірі, розгорілися тонкими смужками на браслетах і згасли.

̶  Ти права, ̶  Кайті погладила тварину обома долонями. – Браслети роблять свою справу.

Як складно було їх дістати. Як складно було зробити взагалі будь-що в землях неопалимих. Ніхто з них не хотів продавати навіть свої старі браслети чужинці. А без браслетів купувати вогняного коня не було сенсу. Та й взагалі все не мало сенсу, якщо не захистити себе від вогню та спеки. Єдиний спосіб, який знайшла Кайті – звабити юного коваля. Лише кілька ласкавих поглядів, душевних розмов, ніби випадкових дотиків – і ось вона вже має магічне срібло на обох руках. Лише одна година з ним в її наметі – і от в неї вже є кобилиця, що сяє рідким золотом і мчить в рази швидше за будь-якого скакуна по той бік Фар-гір. От тільки тепер цей щедрий дарувальник лежав нерухомим вантажем на спині свого коня.

Дівчина знала про фаркат лише те, що вони мають більше магічних сил, ніж федеї, але менше, ніж володар неопалимих  ̶  фар Рох. Дехто з фаркат – доньки Роха, але більшість – просто його коханки, яких він обдарував магією. Знала, що є двоє чи троє інших фарів, які теж отримали магію в дар від володаря.

«Хоч би не за те саме, що й фаркати», ̶  зі сміхом подумала Кайті, згадавши про це.

Чужинка досі до кінця не розуміла систему цінностей і розрахунків у неопалимих. Золото, яке її народ цінує понад усе, тут майже нічого не вартує. Хіба глек чистої води або жмуток сухої трави для коня. За все інше доводиться розраховуватися по-різному, в залежності від бажання власника. Саме власника, бо торговців, як таких, серед неопалимих взагалі немає. Кайті довелося затанцювати, щоб отримати намет, вбити полум’яну змію і зняти з неї шкіру заради одягу й сандалів неопалимих. Вона готувала обід для родини і гостей зброяра, після чого їй ще довелося мити посуд і прибирати аби отримати вигнутий меч та пару кинджалів. 

В сегейських землях, далеких від магії, все було зовсім інакше. Більшість людей працювали цілий день у садах та на виноградниках, доглядали за стадами овець і коней, простих коней, без вогню та іскор. Дехто робив одяг, інші – посуд, зброю, вози, прикраси… Все це продавали на великих торгах в центрі міст та в малих мандрівних крамничках. З такою крамничкою Кайті сподівалася налагодити торгівлю серед неопалимих, бо в її землях жінці занадто важко було вклинитися між зухвалих торговців-чоловіків. Вона не раз бачила, як неопалимі разом несуться в бій, в одному строю й жінки, й чоловіки, лише підлітки трохи позаду, але і їм дають можливість з ранніх літ вести доросле життя. Дівчина сподівалася на таку ж рівність і в торгівлі. Хіба ж могла вона подумати, що в неопалимих не було торговців? Безперервні війни давали їм усе необхідне. І навіть більше.

̶  Як ми знайдемо фаркат? – спитала дівчина скоріше в лісу, ніж у когось конкретного.

Тьяра видала коротке іржання, зупинилася і вдарила копитом біля непримітних придорожніх квітів. Хейтал відгукнувся схожими звуками і зробив такий же удар копитом. Дрібні рожеві квіточки спалахнули напівпрозорим полум’ям. Воно застрибало з однієї квітки на іншу, поступово набираючи насиченості. Коні пришвидшили ходу.

Нагір закашлявся так сильно, що Кайті сподівалася, це приведе його до тями. Але очі хлопця так і не розплющилися, після нападу кашлю він знову перестав подавати ознаки життя.

Вогники на квітах стали пурпуровими.

̶  Вже близько? – спитала Кайті.

̶  Достатньо близько, ̶  несподівано швидко відповів їй милозвучний жіночий голос. На стежці, в ореолі червоних іскор, з’явилася фарката.

̶  Засинай, моя любове,  ̶ фар Рох розплітав коси Фаті. Дівчина не могла протидіяти силам фара, втративши підтримку свого персня.

̶  Якби ти більше спала, мала би не таку фатальну вдачу, ̶  проказував Рох, знімаючи з дівчини синю кретову сукню. – Цього разу ти не відчуєш болю. Тільки спи, міцно спи.

̶  Володарю Рох! – крик фаркати влетів у решітчасте вікно і розрізав щасливу мить фара. – Володарю! Федей помирає!

̶  А якби ж він справді міг померти! – люто гаркнув фар. Перед ним була його вічно зникаючи кохана. Дівчина, яка раз у раз розрізала своє серце, тим самим залишаючи порізи й на його власному. Він знову й знову був змушений чекати, доки вона виросте і ввійде у силу. А вона так швидко щоразу знаходила спосіб втекти. І от тепер, коли він вкотре дочекався, коли випередив усі її наміри, коли вона була цілком у його владі, якась фарката кричить, що помирає той, хто ніяк не може померти.

Фар Рох відкрив візерунчасту решітку й зістрибнув униз. Перед ним, на сходах замку лежав непритомний федей. Юний федей, не давній, як ліси Фар-гір, Ворах, а отже – син Фаті. Син від смертного.

̶  Його привезла чужинка, ̶  сказала фарката. – Я наказала їй забиратися в пустелю.

̶  Ти все вірно зробила, Сахші. Між ними був зв’язок? – Рох робив кругові рухи руками над тілом хлопця.

̶  Так, але лише разовий, за її словами.

̶  Навіть якби не разовий, це його не вб’є, ти ж знаєш, ̶  рухи фара пришвидшились. Було схоже наче він висмикує з федея якісь невидимі рослини з міцним корінням.

̶  Але й працювати він у такому стані явно не зможе, ̶  в своє виправдання зауважила фарката. – Знаю, ти тримаєш федеїв на відстані, але вони створені за твоєю волею. І потрібні нам усім.

̶  Сахші, яка ж ти в мене мудра, ̶  фар навіть не дивився на фаркату, та знав, що його слова для неї наче погладжування. Вже давно не мала вона запрошення до його замку. Щоразу перед черговим сімнадцятиріччям Фаті він надовго забував про всіх інших жінок. – Його кінь десь поряд? Приведи його,  ̶  Рох мав спровадити фаркату. Федей втратив більше сил, ніж передбачав фар, тож доведеться вийти з людського тіла, аби тісніше злитися з магією небесного вогню, що досі пульсувала всередині Фар-гір.

Як тільки Сахші зникла за найближчими деревами, Рох проказав слова, які вже багато століть не злітали з його уст. Він відчув у своїх грудях пришвидшену пульсацію вогню, полум’я вилітало з його рота і спліталося у величезний кокон. Врешті людське тіло фара стало таким же нерухомим, як і федеєве, але вся його сутність вогняними язиками палала над ковалем. Змінюючись із золотого на синє, полум’я наповнювало тіло Нагіра, відновлюючи його втрачені сили. Шалений вогняний вир піднявся вище замку, розрісся настільки, що вже ковзав по срібних обручах, які захищали лісові дерева від пожежі.

Коли Нагір розплющив очі, все вже вляглося. Він не побачив і долі того вогняного шаленства, яке вирувало на порозі замку, щоб відновити необачного федея. Але все бачили дві фаркати. Сахші не пішла шукати коня. Вона знала, що той прибіжить за першим покликом господаря, а до її гукань залишиться байдужим. Її більше турбувало, кого фар покинув у своєму ліжку. Коли він вистрибував з вікна, запахуючи на льоту халат поверх оголеного торсу й чорних хафашів, вона одразу ж зрозуміла, від чого відірвала володаря.

Кого не сподівалася побачити Сахші у спальні Роха – то це сплячу Фаті – легенду, яку фаркати пошепки розповідали, загасивши всі вогні, навіть свічі – щоби за полум’ям фар не простежив їхніх розмов. Перша і єдина дружина фара в своєму сто сімнадцятому втіленні лежала напівоголена у його ліжку. Навколо неї не було іскор фаркати – виснажуючи себе постійними переродженнями, Фаті мала замало сил для цього. Але волосся її виблискувало крихтами діаманта.

̶  Тобі не вдалося втекти, ̶  зрозуміла Сахші. Вона легко зняла чари сну, розповіла Фаті, що сталося.

І от, коли вогняний вир повернувся в тіло фара і, частково, пірнув у землю, розколовши гранітні сходи, Фаті і Сахші стояли біля замкової брами, тримаючись за руки.

̶  Сину,  ̶  Фаті кинулася до Нагіра, щойно той розплющив очі.

Фару не залишалося нічого, як споглядати цю сімейну сцену. І щось у ній його насторожувало, хоч після повернення у тіло, він ще не повністю злився зі своїми людськими відчуттями. Він перевів погляд на Сахші – фарката стояла вище на сходах і задоволено посміхалася. Червоні іскри навколо неї наче пританцьовували в такт її настрою.

Фаті шепотіла синові вибачення, вона нахилялася до нього все нижче й нижче, наче її тонка фігурка могла вкрити його могутнє тіло від усіх небезпек світу. Але не цього прагнула мати Нагіра. Вона тягнулася до діаманта, нашептаного нею діаманта, який колись лишила немовляті. Так завбачно лишила, на випадок, якщо в неї не залишиться шляхів для відступу.

̶  Зекхе лек тай! – після невагомого шепоту, її крик притис звуковою хвилею навіть Сахші. Вона втиснулася в темне скло брами й кілька секунд боролася за те, щоб знову твердо стати на ноги.

Це були слова, що відкривали приховане закляття діаманту. Це був крик болю розрізаного серця. І це було звільнення духу фаркати, яка не могла дозволити собі більше ні хвилини неволі.

Сахші впала на сходи й притислася обличчям до колін. Нагір ще не повністю усвідомлював, що відбувалося навколо. А Рох стояв незворушно. Занадто часто він чув ці слова, занадто часто бачив цей блакитний вибух. Сто сімнадцятий раз його вогняне серце відчуло біль, якого ніколи, навіть за людського існування, не відчувало тіло.

̶  Вже сьогодні ти народишся знову, ̶  тихо сказав він. – І розпочнеться новий відлік. Я підготуюся набагато краще. Тепер я знаю… Тепер я трохи більше про тебе знаю.

Брязкіт мечів біля кузні стих в одну мить, щойно майстер Ворах зі своїм учнем вийшли зі скляних дверей. Перед ними стояли двадцять юних воїнів, які вперше мали одягти браслети і стати неопалимими.

̶  Цієї ночі ми з Нагіром викували тринадцять пар браслетів, ̶  прогримів голос Вороха. – Сімом з вас сьогодні нічого не дістанеться. Тож покажіть нам, хто має отримати браслети прямо зараз і вже ввечері блисне ними в бою!

Хлопці й дівчата закричали один другого сильніше, потрясаючи мечами в повітрі.

̶  Ваш крик важить не більше піску на полі бою, ̶  Ворах підняв угору пару браслетів. Промені Синезору зблиснули на них яскравою блакиттю. – Покажіть мені на ділі, хто вартий цього срібла!

Двадцять підлітків розбилася на пари. Мечі знову задзвеніли. Шкіряні борки – чоботи з високими ажурними халявками  ̶ шаркали по піску в особливому ритмі.

̶  Це найкращий танець з усіх, які я бачив, ̶  Ворах виглядав як ніколи задоволеним.

Нагір мовчав. Йому досі було соромно за свою слабкість перед чужинкою, за те, що витратив на неї пару браслетів, які більше необхідні воїнам, ніж заїжджим торговкам. І, особливо, за те, що зіпсував срібло минулої ночі. Після повернення хлопця, Ворах нічим не нагадав йому про все це, жодних докорів чи повчань. Щойно Синезір пірнув в океан, вони приступили до нової роботи. Здавалося, за день майстер про все забув. Але Нагір знову й знову прокручував у думках події минулої доби.

Один за одним виділилися переможці парних боїв. Десятка програвших сходилася в наступні поєдинки, аж доки з неї не виділилося ще троє переможців.

̶  Чудово! – обличчя Вораха розпливлося в широчезній посмішці. Навіть голос його став якимось усміхненим. ̶  До мене шестеро, до Нігіра – семеро.

Цієї ночі Нагір викував на одну пару браслетів більше за Вораха. І хоч це ніяк не компенсувало втраченого ним срібла, все ж майстер нагородив його словами: «Хороша робота!». Юний федей знав, що ніколи більше не поїде до намету Кайті. І навіть якщо зустріне її випадково, розверне Хейтала й вони помчать в іншому напрямку. Краса і ніжність чужинки залишаться найкращим його спогадом. Та поряд з ним – спогад про нездоланну слабкість, розчарування майстра Вораха, грізний вигляд фара Роха і його сповнені люті прощальні слова:

«Ти приніс смерть своїй матері. Зникни звідси, поки я не витяг із тебе ті сили, які заклав!»

Нагір не пам’ятав, як Фаті вбила себе його перснем. Він тоді ще не повністю прийшов до тями. Лише пізніше побачив, що у срібній оправі не стало діаманта. Подумав – Кайті забрала його. Вона любила жовтий метал і блискучі камінці більше за будь-що інше.

З розщелини між Фар-гір, наче з завше розкритої брами, неопалимі летіли на вогнеконях до незмінного поля Вічної війни. В них були гідні суперники – жителі Замкових гір. Четверо королів смертних об’єднали свої капітали, щоб збудувати захисну лінію замків у горах. Там невпинно готували нових воїнів, їхніх коней, псів та бойових яструбів. Саме замкарі виходили на щоденний бій з неопалимими, як на свою основну роботу.

̶  Нікому не потрібні причини, щоб виїжджати на бій, ̶  говорила Кайті Тьярі, поправляючи на боках кобилиці шкіряні кофри, наповнені складними зміє-мечами, дрібними кинджалами та наконечниками для стріл. Були там і склянки з вогняними скорпіонами – таємною зброєю неопалимих. – Нікому не потрібні шляхи примирення. Навіть нам з тобою. Де, як не на полі бою краще іде торгівля? Їм – сірий метал, нам – золотий.

Вони вийшли з тіні Фар-гір і попрямували туди, де вже закипала битва. Чергова битва Вічної війни. Там блискали мечі й браслети, коні палали вогнем і розсипали іскри, замкарі поливали один одного водою, щоб не обгоріти. Вони намагалися не допускати ближнього бою, відстрілюючись з арбалетів, але, коли вже доходило до нього, й мечами орудували вправно. До неопалимих, які випали із сідла, підлітали військові собаки, часто лютіші і явно безстрашніші за своїх господарів. Яструби вичікували в повітрі слушну мить для свого піке. Раз у раз хтось зі смертних спалахував чи то від полум’я коней, чи від кинутого в нього скорпіона.

Крик, брязкання металу, тупіт копит, ніг, лап; сморід обгорілої плоті і спітнілих тіл; здійняті хмари піску ̶ Кайті наближалася до цього виру. На її обличчі грала посмішка. В кофрах бриніла зброя і шаруділи скорпіони. Вона продавала все це й замкарям, і неопалимим. Своїх і чужих для неї не було. І ніхто не смів нападати на торговку, ніхто не вказував, де годиться бути жінці й чим вона має займатися.

̶  В кожного тут свій вогонь, ̶  любила повторювати Кайті своїм покупцям. – І як не давати йому горіти, він ні, не погасне, а вибухне всередині нас, тоді вже і  смертним, і неопалимим не зібрати себе докупи.

© Сафі Байс, 2018 рік