Оповідання "Моя улюблена казка" Сафі Байс

 

Лише у великому місті, десь на високому поверсі з видом на одноманітні вікна й стіни сусідніх будинків, можна собі нафантазувати, що життя в будиночку біля лісу було б незрівнянно прекрасне. Просто казкове. Сповнене надихаючих краєвидів у будь-яку пору року. Не кажучи вже про чисте повітря і джерельну воду. Скажу вам, як жителька цього самого будиночку біля лісу, — все набагато фантастичніше, ніж ви можете собі уявити. Важче в плані побуту, але це не надто висока ціна.

Мій батько був лісником а мама — на ній тримався дім. Разом із садом і городом, який майже торкався лісу. Та щойно батько вийшов на пенсію, вони в один день зібрали речі й перебралися в найближче місто. Я вже була повнолітньою, тож моє бажання залишитися в рідному домі ніхто не оскаржував. Навчання в університеті однак перейшло в онлайн-формат. Я так рідко бачу одногрупників, навіть під час відео-занять, що знаю імена не більше десяти з них. Та це не така вже й проблема — багато однокласників, як і я, вчаться з дому. І так вже третій рік. Зате наша шкільна компанія нікого не втратила. Ми бачимося щоп’ятниці або щосуботи. Якщо тільки мене не замітає снігом так, що далі двору не вийти. Але це рідкість з нинішніми зимами. Загалом же усамітнене життя в будиночку біля лісу чарівне. І я не лише про його візуальну сторону.

Будинок наш височіє двома поверхами з мансардою однією стіною до соснового лісу, іншою — до мішаного. Більше світла в кімнатах, які виходять на вузеньку вулицю, на якій, власне, лише один заселений будинок — мій. Інші губляться між садових рослин, які давно вже живуть своїм життям, поступово руйнуючи фундаменти, стіни й дахи. Чи мені не страшно? Навпаки, це до мене бояться ходити навіть кращі друзі, які раніше не пропускали жодного мого дня народження. Та два роки тому дещо сталося. Після «зіпсованого телефону» безкінечних переказів це «дещо» перетворилося на страшну історію про завжди голодних вовків, які вештаються просто біля мого будинку. Але не поспішайте й собі лякатися, все набагато простіше. Зовсім не страшно, і навіть романтично.

Тієї весни, в середині травня, для мене почалося самостійне життя. Ми з батьками вирішили, що город засіємо газонною травою і посадимо кілька дерев — із садом менше роботи, ніж з овочевими культурами. Після цього вони й поїхали остаточно. Забрали навіть собаку — старенького вже бігля Мерчі. Я могла взяти цуценя лайки у хрещеного батька, який їх розводив і собі для полювання, і на продаж. Могла забрати якесь нещасне створіння з міського притулку для тварин. Або ж купити будь-якого пса будь-якої породи, та щось мене від цього стримувало. Ні, з лісу в мій двір не заходили лисиці — для них там не було поживи. На випадок якоїсь іншої загрози в моєму будинку встановлена сигналізація і номер дільничного на швидкому наборі.

Проживши зовсім сама в домі тиждень, я вирішила, що найближчим часом ніяких тварин заводити не буду. Але дехто, чия половина сутності дуже навіть тваринна, у мене є. Він з’явився дощового травневого вечора у моєму дворі, і з того часу часто у мене гостює.

Це був перший день, коли я пофарбувала волосся в бузковий відтінок. Мені давно цього хотілося, та мама була категорично проти.

«Довге, здорове, не сиплеться, навіщо його псувати?» — не розуміла вона.

Та якщо вже я жила сама і самостійно кермувала авто, могла ж я собі дозволити і приймати самостійні рішення щодо власної зовнішності?

Лише одне змусило мене трохи пошкодувати про фарбування — фото на фоні бузку, який саме пишно квіт трьома тонкими кущиками біля веранди, тепер здавалися аж надто фіолетовими. Та я все одно продовжувала робити знімки на автопуску, поки не пішов дощ. Було так тепло й запах квітів у повітрі став ще густішим, що в дім заходити зовсім не хотілося. Я сховалася від дощу на веранді, стала подалі від поручнів, і оглядала свій весняний сад, який тепер тягнувся до лісу. Між дальніх ще маленьких яблунь в підбілених «шкарпетках» мені привидівся силует крупного пса. Чи вовка? Та звідки там було взятися вовку? Придивившись пильніше побачила, що стежкою справді хтось ішов, натягнувши куртку на голову. І цей хтось мав цілком людську подобу.

— Привіт! — середнього зросту чоловік, якому з виду було не більше тридцяти. — Ти, певно, Міка? Я до твого батька.

Ось і настав час зізнатися, що ім’я моє дивніше за всю цю історію — Мікаелла. Певно, ним завдячую якомусь серіалу. Нагадаю, я живу в українському селі, де бути Мікаелою … ну, трохи неприродно. Та до скороченої версії "Міка" я вже таки звикла. І всі навколо наче теж.

Зараз, згадуючи нашу першу зустріч, зашарівшись думаю, що надто довго роздивлялась його тоді. Я ніколи не бачила людей зі справді зеленими очима. Гаразд, можливо оливковими, але ж оливки називають зеленими? Вперше на мене дивився зеленоокий чоловік з коротким темним волоссям, чиї риси обличчя хотілося замалювати хоч швидким ескізом, бо, крім, як в підліткових серіалах, такої чіткості ліній і такої гармонії я не зустрічала.

Не чекаючи мого запрошення він піднявся на веранду, щоб не мокнути під дощем.

— Батька зараз немає, — мій голос здався мені тоді таким дитячим. І наляканим.

Насправді, це таки було трохи страшно — я одна і зізнаюся в цьому якомусь незнайомцеві з невідомими намірами. Та наміри свої він швидко відкрив. Як і своє ім’я.

— Я Роман, новий лісник, — на відміну від мого, його голос був дорослим і впевненим. — Він вже передав мені справи, але я лише зараз згадав, що нам треба обговорити ще дещо.

— Ем-м-м, ну-у-у, сьогодні його вже не буде, — ледве спромоглася я на відповідь, яка б одночасно була чесною і не відкривала всі карти. 

Його прекрасним обличчям пробігла тривога. Я подумала, що справа важлива, якщо вже він прийшов пішки, можливо, через ліс із сусіднього села, бо я ніколи не зустрічала цього Романа в нашому, і запропонувала:

— Можемо зателефонувати йому. Якщо дощем не змило мій WiFi, то навіть по відео-зв'язку.

— Давай, — його полегшення було таким самим очевидним, як і тривога до того. — Бо я не спитав номер. Та й не думав, що буде потреба турбувати людину, яка нарешті насолоджується життям, вільним від цього всього.

"Від чого всього?" — хотіла перепитати я, та замість цього відкрила двері й запросила гостя в дім. В моїх думках про всяк випадок вибудовувались найкоротші маршрути до кухонних ножів і тієї гострої штуковини, якою ворушать вуглинки в комині. Аби далеко не бігати, провела Романа безпосередньо на кухню і зайняла місце так, щоб підставка з ножами була у мене за спиною. 

— З Інтернетом порядок, — я натисла відеовиклик до батька і поставила сматфон перед гостем. — Зроблю чаю. І у Вас зовсім мокра куртка, можете повісити її на цей стілець. 

— Я не такий старий, щоб до мене на "Ви", — вперше посміхнувся він. — А ще твій батько — мій хрещений. Ми не бачилися раніше, бо моя сім'я виїхала в Закарпаття. Та для частини з нас настав час повернутися в рідний лісостеп. 

Батько нарешті відповів. Він висловив подив, побачивши Романа, але скоріше приємний, ніж якийсь іще. Я винесла електрочайник в коридор, щоб він не шумів і щоб самій мимоволі не підслухувати розмову. Та коли повернулася з двома чашками вже готового напою, вони все ще говорили. Я залишилася, ніхто з них не мав нічого проти. 

— Міка, підійди, — сказав батько після їхнього обговорення малозрозумілих для мене справ з оновлення лісової розмітки. 

Я підійшла, хоча зараз думаю, що можна ж було просто розвернути смартфон. Роман нікуди не відсунувся, тож моя рука на мить торкнулася його оголеного передпліччя (він був у невиразній сірій футболці, а куртку таки повісив на спинку сусіднього стільця). 

— Доню, я мав би познайомити вас, коли ще був вдома, — батько, як завжди, поставив свій смартфон так, щоб з його обличчя я найбільше бачила ніс. — Це Роман, мій хрещеник і новий лісник в громаді. Його дім в іншому селі, але роботи більше зі сторони нашого. Підготуй йому кімнату на першому поверсі, ту, що з дверима на веранду. Хай зупиняється там, коли буде треба. 

Гаразд, тато не бачив у ньому загрози, та це не означало, що я на сто відсотків довірятиму цьому новоявленому вже не гостю, а сусіду. Хіба батько жив у кожному із сіл, до яких торкалися підопічні йому лісові володіння? Ні, він їздив собі то на пікапі, то на позашляховику, в залежності від поточних потреб. Була в мене ще одна підозра — хрещеник — це ж не кровний родич. Що як батьки вирішили нас зісватати таким нехитрим способом? Та мені на той час щойно виповнилося вісімнадцять. Невже їм хотілося видати мене заміж так рано?

В будь-якому разі того вечора Роман вперше лишився на ночівлю в моєму домі. Коли я засинала в своїй кімнаті, яка частково знаходилася над його, поклала під своє ліжко двокілограмові гантелі. Так, про всяк випадок. Бо взагалі ж я не боялась лісу і будь-кого, хто з нього виходив. 

Засинаючи, я згадувала казку, яку мені читав тато одного разу, коли мама була десь у від'їзді. Пригадати сюжет ніяк не вдавалося, лише окремі образи: великий сірий вовк за кущами квітуючого бузку, дівчинка, яка грається ляльками на галявині поряд. І ще відчуття захищеності. Наче цей вовк — не загроза, а охоронець. 

Сьогодні рівно два роки з тієї нашої зустрічі в дощовий травневий вечір. Так само пишно квітне бузок. Я посадила ще один кущик, його цвіт трохи світліший, ніж в інших. Я так само фарбую волосся в той же відтінок. І Роман так само іноді залишається на ніч. Тільки вже не в кімнаті на першому поверсі, а у моїй. А завтра зранку буде рівно два роки, як я дізналася про його вовчу сутність. Він просто вистрибнув вранці з веранди, вже перекинувшись сірим кошлатим звіром. Мені ж залишалося дивитись йому в слід і перетравлювати побачене. Далі, пазл за пазлом, я дізнавалася про ту сторону життя, від якої поспішили сховатись у місті мої батьки. А мене залишили під охороною Романа, сподіваючись, що я знатиму не надто багато. Не настільки багато, щоб це поставило моє життя під загрозу.

В гості заходили і його брати та сестри. Якось одна з них, Мар'яна — прекрасна попеляста з білим вовчиця і не менш вродлива жінка, ледь не до смерті налякала своєю вовчою появою в моєму саду одну добросерду жіночку, яка зайшла відкопати півоній, щоб посадити й собі. Забувши про всі на світі квіти, жіночка втекла додому, після чого розказала всім і кожному в селі, що бачила на власні очі вовка. Та, певно, це було не надто вражаюче, тож у подальших версіях цей вовк ніс у пащі розірвану курку. Потім — гуску. Далі — голову кози. Словом, не можу я винити своїх шкільних друзів, що вони до мене більше не заходять. 

— З річницею нас, — сьогодні Роман з'явився на заході сонця з букетом фіолетових тюльпанів. — Чи з дворіччям? Як там кажуть?

— Не знаю, — мої думки відлетіли далеко від лексичних правил. — Але з дворіччям мені подобається. 

Його обійми незмінно міцні й ніжні. От тільки на передпліччях зноу свіжі подряпини.

— Хто цього разу? — запитала я, вивільнивши руку, щоб дістати з кухонної шафки перекис водню. 

Маленькі аптечки в нас тепер у кожній кімнаті. Як і в кожному таємному вовчому сховку — непримітних хатинках з дерева, які розкидані по лісу. Роман та інші перевертні зберігають там одяг, невеликі запаси їжі й елементарні медикаменти. 

— Лісова красуня, — так ми з ним називали відьму з мого села за її аж надто часті прогулянки лісом. — Знову робила спробу дістати крові перевертнів, — Роман забрав у мене пляшечку і сам полив свіжі неглибокі рани. 

Рідина зашипіла на них, вимиваючи бруд. 

— І знову марно, сподіваюсь? — на ньому не видно було серйозніших поранень, та вони могли бути у когось із його трьох братів чи чотирьох сестер. 

— Марно, — Роман посміхнувся, поклав промиту руку на стіл, щоб підсохла перш, ніж накласти на неї пластир, а іншою вже схопив виделку й потягнувся до печені з баранини та картоплі. 

— Та вона пробуватиме знову?

— Поки житиме, — він втиснув відповідь між двома шматками їжі. 

— Навіть не хочу знати, навіщо вона їй, — насправді, мені страшенно цікаво, та це знання ні для кого з нас нічого не змінить. — У неї все є: краса, гроші, влада над людьми і тваринами такої сили, що гіпнотизери й маркетологи відпочивають...

— Цікаво, що з цього всього ти саме зовнішність ставиш на перше місце, — зауважив Роман.

— Я просто думаю, чого могла б хотіти жінка начарувати собі ще? 

— Може, владу над нами, перевертнями? Ми єдині, на кого її магія зовсім не діє.

— А це дуже логічно, — закивала я, спершись ліктями на стіл. 

Скільки разів мама говорила мені так не робити? 

— Ми з братами й сестрами сьогодні лише дійшли до цієї версії. Вже після її чергового нападу. 

— А чим вона подерла тебе? 

— Шприцом. Величезним таким, залізним. Раніше в неї такого не було. А тут — він вказав на слабшу подряпинку — нігтем зачепила, поки ми билися. Билася зі мною і з Мар'яною одночасно, поки не зрозуміла, що програє, і втекла.

Я скривилась — так це неприємно уявляти. І ще неприємніше, що я досі не вигадала спосіб, як же заспокоїти нашу Лісову красуню й при цьому не накликати на себе гнів усього її ковена. Наше щастя, що вона досі не залучала нікого з "сестер" до цього свого полювання на кров перевертнів. Певно, не хотіла ділитися владою, яку прагнула отримати з її допомогою. 

— Як вона взагалі сподівалася перемогти когось із вас у бою? — Міка детально згадувала зовнішність Лісової красуні. Крім справді гарного обличчя і довгого білявого волосся, жінка мала дуже тонкі кінцівки, без натяку на сильні м'язи. Єдиною масивною частиною її тіла можна було назвати хіба стегна. І то лиш в порівнянні з худорлявими плечима і тонкою талією.

— Транквілізатором, думаю, — припустив Роман, доїдаючи останні шматочки їжі.

— О, зовсім забула про салат, — спохопилася я.

— Забувай про нього і далі.

Важко привчити напіввовка до овочів і фруктів. 

— То що ви плануєте робити далі з Лісовою красунею? — спитала я, коли Роман загородив мені шлях до холодильника, щоб я не взялася нарізати салат.

— Будемо, — він поцілував мене в шию, — і далі, — в щоку, — відбивати, — в носик, — її напади, — і нарешті в губи. 

— А в іншому все спокійно у лісі? — як би я не любила його поцілунки, ще більше мені потрібно було почути щось заспокійливе після історії з надокучливою відьмою.

Роман не міг від мене нічого приховати. Певно, саме його тваринна половина не дозволяла йому брехати чи навіть просто приховувати правду. 

— Старий чаклун з Вільшаного хутора продовжує ходити в ліс через болото. Йому ледь не щодня край потрібні гриби-трутовики з дерев — наче він тільки ними й харчується, — Роман закотив очі. — Знову сьогодні витягали його з трясовини. 

— Дід Олесь завжди до всіх був таким добрим, що в ньому б чаклуна точно не запідозрила, — я ще з дитинства знала цього дідуся. Він іноді приходив до батька погомоніти, приносив йому якісь лікувальні настоянки, багато грибів, але не з дерев, а звичайних опеньків чи маслят. І ще мед — тепер я його в нього купую. Намагаюся купувати, бо він не бере грошей, хіба якісь інші продукти взамін.

— Чаклунство — це ж не завжди про зло, — Роман взяв мене за руку й повів надвір. — От ми, вовки, гаразд, перевертні — зло для тих, від кого очищаємо ліс. 

— Але для людей — добрі захисники, — я зрозуміла його думку. — А Лісова красуня робить природні ліки і навіюванням позбавляє від шкідливих звичок. 

Ми вийшли до нашого запашного бузку. Небо встигло стати зовсім темним. Тим яскравіше на ньому сяяв спадаючий півмісяць і розсипи золотавих бісеринок зірок. 

— Дивись, що знайшов, — Роман простягнув мені крихітну бузкову квіточку..

— П'ять пелюсток, — зраділа я, наче дитина. — Давно таких не зустрічала, — і, не довго думаючи, з'їла квітку. — На щастя, — про всяк випадок пояснила Романові.

— А це хіба не чаклунство? — усміхнувся він. 

— Ні, я ж не відьма.

— Як добре, що хоч ти — людина, — якимось дивом Роман знайшов ще одну п'ятипелюсткову квітку, приклав мені до губ і поцілував. 

Що не кажіть, а попри надокучливих комарів та інших кровопивць, які, бува, заходять в ліси навколо мого села, попри напади Лісової красуні на перевертнів, галасні шабаші її ковену, і дрібні вибрики малої нечисті, життя в будиночку біля лісу незрівнянно прекрасне. Просто казкове.