© САФі БАЙС

Том червоний Стендаля тримає в руках,

Шукає відповідь сОбі на сторінках,

І співчуває Жульєну з перших хвилин,

Читає, не помічає швидкий часу плин.

Він був так на Жульєна схожим,

Хоча здається це лиш може.

Що коїлось в його душі,

Вона єдина розуміла.

Ввійшов Майдан в його вірші,

Ота зима його змінила.

Борець за правду, за свої

Геть непохитні ідеали,

Кричав про те, про що не слід,

Хоча його ж попереджали.

Вона була його вогнем,

Його розрадою, натхненням,

Він міг прийти, він міг втекти

В її світи від сьогодення.

Але війна — це все ж війна,

І в ній без жертв не обійтися,

І бачила фінал вона,

Хоч ти молись, хоч не молися.

Дві кулі — в голову й в плече,

Нечутно, в пасмурнім світанку...

І кров тече, тече, тече...

Хоча такі маленькі ранки.

Вона все бачила з вікна,

І щось у серці обірвалось,

Їй довго снилося це в снах,

А от тепер і справді сталось.

Роман Стендаля зовсім не про них.

Але Червоне — його кров на тротуарі.

Шепоче вітер голосом святих:

„А чорне — то її довічний траур”.

© САФі БАЙС