Хліб під подушкою

"Бабусю, ну скільки можна!

Ти знов під подушку хліб!

У крихтах кофтина кожна,

Ну скільки казать тобі?!"

"Дитя моє, ти не сердься,

Це в мене синдром такий,

Казали мені, озветься,

Той голод дитячих днів,

Коли був сухарик – мрія,

Коли мені снився хліб,

А з їжі – лише надія

На снідання й на обід.

Забрали усе із дому,

З комори й зі столу теж,

Вусатому дядьку злому

Кортіло всього без меж.

Бо він будував майбутнє

На наших, людських кістках,

Повір мені, незабутні,

Той голод, і біль, І страх,

Коли зовсім схудлий батько

Вмирає, лишившись сил,

Коли мій маленький братик,

Що хліба ввесь час просив,

Заснув, не проснувся більше,

А мама… пережила

ці смерті і дещо гірше,

 та сила у ній була.

Вона віддала прикраси,

Все золото, що було,

У обмін на жменьку зерен,

Коли привезли в село

Міняйли якісь із міста,

Щоб так обібрать людей,

Зате в нас з’явилось тісто

На кількадесят ночей.

А потім весна настала,

І в їжу пішла трава

Ми трохи живіші стали,

Та мама не дожила

До літа. Померла в травні,

Як сотні односельчан,

Й мільйони по всій державі,

Їх лічать та не злічать.

Отож, не сварись, дитино

За ваду мою просту,

Із хлібом мені спокійно,

Тому його скрізь кладу".

© Copyright: Сафі Байс, 2017